Тенденційність у літературі (лат. tendentia, від tendo – прагну, прямую) – ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Соціальна та національна заангажованість є конкретними проявами Т., яка випливає з аксіологічної (ціннісної) природи мистецтва. Отже, проблемою для дослідника не є визнання або невизнання Т., а спосіб її художньої реалізації. І. Франко, наприклад, розрізняв Т. літератури та ідейність як органічну якість художньо-образного мислення. На його думку, “тенденційний
Замість розумових аргументів він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту” (І. Франко. Зібр. тв. у 50 т. – Т.31. – С.273).
Сам І. Франко, хоч і був майстром ідейно-наснаженої поезії, прихильником літератури високого громадянського звучання, визнаючи потребу тенденційної поезії, невисоко її поціновував. “Тенденційний поет, – твердив він, – може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягти правдива поезія” (там же). Еволюція творчості П. Тичини, М. Рильського та багатьох інших українських поетів за радянських часів підтверджує справедливість цих слів (див.: , , ).