Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) – Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй “Поетиці” називає взірцем класичної трагедії.
Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати – стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.
Однією з його семи трагедій, які
Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій – наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і “впізнання”, яке слідує за ними. Але не цим “Антігона” завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість.
Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, “дивних багато в світі див, найдивніше з них – людина”. Саме такими словами починається стасим перший – найвідоміша частина “Антігони”.
У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію “..мислей як вітер швидких”, “хто сам майбутню путь ясно зрить”. Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим:
Хто в шані мав клятви міць,
Батьків закон, гнів богів,
Той – преславний.
І тут же засуджує того, “хто посмів на кривдну путь серцем стать – щастя не знайти йому”.
Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде – адже “жереб кинуто”; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, – на все це багата трагедія “Антігона”.
Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам:
Запорукою щастя лиш мудрість одна
Може стати, й нікому не вільно богів
Зневажати.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)