Театр у Стародавній Греції існував ще до Есхіла і Софокла. Трагедійні вистави відбувалися у формі діалогу актора з хором. Переважав ліричний елемент у порівнянні з драматичним.
Першим новатором у цьому виді античного мистецтва став Есхіл. Він впровадив у трагедію другого актора. Це суттєво поліпшило видовищність вистави, драматизувало дію і зменшило обсяг партій хору.
Софокл у розвитку театру пішов далі. Він залучив до дії третього актора, що значно збагатило драматичну частину трагедії. Він також розширив до 15 кількість виконавців
До Софокла у давньогрецькій трагедії існував принцип трилогії чи тетралогії (трагедія Есхіла “Прометей закутий” входила до складу тетралогії). Софокл поступово відмовився від цього принципу і почав створювати окремі самостійні трагедії.
А тим часом у давньогрецькому театрі змінювалися акценти в сюжеті і в розвитку подій. Так Софокл, не заперечуючи невблаганної волі богів, більше став цікавитися людиною, її волею, прагненнями, вчинками. Тому й герої у Софокла – більш індивідуальні, духовно збагачені,
Творчість двох титанів давньогрецької трагедії пройшла перевірку часом і сьогодні викликає справжній інтерес. Так образ Прометея із трагедії Есхіла “Прометей закутий” став уже хрестоматійним, як символ самопожертви і нескореності духу. Відкинувши всі попередні інтерпретації образу Прометея, Есхіл показав свого героя як першовідкривача усіх здобутків цивілізації.
Прометей не лише навчив людей використовувати вогонь, а й відкрив для них лічбу і писемність, науку будівництва житла та кораблів, приручення диких тварин і видобутку корисних копалин. Улюблений людьми титан стає всевідаючим знавцем світу. У процесі розгортання дії він подає розлогі географічні екскурси, що містять основні відомості про тодішній світ.
Прометей – провидець. Він добре знав, на які муки і страждання засудить його мстивий Зевс, але свідомо пішов небезпечним шляхом заради людей:
Свідомий гріх, свідомий, не зрікаюся, –
Помігши смертним, я себе на муки дав. (Переклад Б. Тена)
Велично звучить хорова партія трагедії, у якій зображено, як караються, сумують прості смертні, заради яких пішов на муки і страждання Прометей:
Стогін і зойк чути кругом,
Повна ридань ціла земля:
Давніх часів велич твою,
Долю і честь кревних твоїх
Славлять гірким смертні плачем… (Переклад Б. Тена)
Історичні джерела свідчать, що Есхіл і Софокл – два титани давньогрецької трагедії – зійшлися у драматичних змаганнях 468 року до нашої ери, у яких Софокл здобув свою першу перемогу. За античними свідченнями, Софокл створив 123 драми, які мали величезний успіх у глядачів. Драматург був наділений музичними здібностями, сам писав музику до хорових партій своїх трагедій, брав участь у підготовці хору.
Одна із найвідоміших трагедій Софокла “Антігона” пов’язана з фіванським циклом міфів. Новий володар Фів Креонт, за сюжетом трагедії, наказує поховати одного із загиблих братів з почестями, другого, Полініка, як зрадника, – кинути на поталу псам і хижому птаству. Креонт пишається, що заради державних інтересів може знехтувати родинними зв’язками.
Але це не подобається сестрам Полініка, насамперед Антігоні. Жодна небезпека не здатна змусити її відмовитися від почуття сестринського обов’язку перед мертвим братом. Внутрішня сила та переконаність Антігони допомагають їй порушити волю володаря і здійснити символічний обряд поховання свого брата. За цей мужній вчинок її схопила царська варта. У діалозі Антігони з Креонтом жінка постає більш переконливою, спираючись не на закон однієї людини – Креонта, а на закон богів одвічний.
Чи не вперше державні та родинні інтереси у зображенні Софокла набули суперечливості настільки гостро, що призвели до трагедії. Жорстокий Креонт наказав замурувати живу Антігону у гробниці, а мертвого Полініка заборонив поховати. Син Креонта – Гемон, який любив Антігону, у розпачі заколов себе мечем над тілом коханої.
Дружина Креонта, довідавшись про смерть сина, теж покінчила самогубством. Досі успішний державний діяч у фіналі трагедії визнає свою поразку.
Уперше за існування давньогрецького театру в образ Антігони закладено гідність і внутршню велич смертної людини і жінки зокрема. Пісні хору надзвичайно важливі для розуміння задуму трагедії і правильного витлумачення її конфлікту. У трагедії Софокла вперше хор уславив могутність людини та її різноманітні таланти:
Дивних багато в світі див,
Найдивніше із них – людина,
Вітер льодом січе, вона ж
Дальшу в морі верстає путь…
(Переклад Б. Тена)
Як бачимо, починаючи з Софокла на перший план у трагедіях виходить людина, яка прагне діяти самостійно, осмислено, зберігаючи здатність відповідати за свої вчинки.