У травневий світлий час до мене злетів із безхмарного небосхилу вітер. Його необережний порив ворухнув сторінки вічної книги часу й замість мого теперішнього відкрив моїм очам глави минулого.
Того минулого, де жили справжні лицарі та справжні дами, були вірність і честь, коли одної лиш усмішки дами серця було достатньо, щоб надихнути на великі подвиги, за один її погляд чоловік був готовий піти на смерть, а право з іменем коханої на вустах кинутись у бій вважалося найвищою милістю Божою; минулого, коли ще не існувало терміну середньовіччя
Феодальні двори середньовічного Провансу: суміш кохання, війн, розбратів, подвигів, заправлена красою й мужністю, – та атмосфера, де народилась пишномовна поезія трубадурів, поезія, яка “дивовижним чином розвила одну з фаз середньовічного життя”. Трубадур – це не тільки герой казки. Казковому персонажу відповідають образи реальних людей, які дійсно були вірними своїм сюзеренам, хоробрими на турнірах і у війнах, палкими у своїй любові та
Але вона – лірика – пройшла крізь віки й зберегла всю свою глибину, яскравість, ніжність, і це вдалося тільки через те, що красиве плетиво слів дійсно було інспіроване високими почуттями.
І зараз перед моїми очима вітер гортає сторінки реальних картин, які лише можна було уявити, насолоджуючись солодким стилем альб, кансон, пасторелей, тенсон, балад – тих творів, що є лише рефлексією часів, настільки ж яскравих та насичених, наскільки несамовитих і відчайдушних. …Я бачу, як знатний князь, лицар і трубадур Джауфре Рюдель де Блая заради Дами Серця вирушає у хрестовий похід. З ним розділяю і глибину його туги й печалі, і розкіш любові, яка підтримує лицаря. Прекрасний образ Мелісанди, графині Триполітанської, оспіваний знатним трубадуром, ніколи не покидав ні його серця, ні його снів так само, як тепер вічно живе у його ліриці. І хоча іноді бувало так, що страшна сила кохання, якому не було суджено втілитись у реальний союз, виривала з вуст поета прокльони, все одно це почуття й образ коханої завжди були провідними зірками над життєвим шляхом Рюделя, який обірвався так, як про те мріяв сам князь Блая: в останні хвилини свого життя він бачить графиню й помирає в неї на руках.
Наступні сторінки несуть у собі гнів і міць, силу, жагу до поєдинків і до крові, бажання перемоги й падіння ворога – все те, чим живуть істинні воїни, до яких належав і видатний поет тих часів Бертран де Борн. Я спостерігаю за мужньою постаттю барона, закутого у розкішну броню. Його заклик – “Геть розсудливість і мир, коли є можливість кинутись у вогонь бою!” Лише на презирство цього лицаря можуть розраховувати ті, “чий меч впертий тільки у бездії”, хто, потрапляючи у сутичку, так боїться ран, що й “сам не б’є по ворожих рядах”. “Адже війна є єдиним заняттям, достойним справжнього чоловіка”.
Я бачу лицарські ряди: латників, закованих у тяжку броню, великих витривалих коней, які несуть їх у бій. Разом із сеньйором я рахую намети ворога за ніч до битви; вранці виграю на коні, закликаючи бійців битись до останньої краплі крові; з іншими верхи перепливаю глибокий рів; із силою б’ю накінечником списа у щит іншого лицаря, щоб викликати його на поєдинок; разом із gaіta – сторожем, вірним другом воїна, подаю знак останньому, що встає сонце, ніч скінчилась, і настав час його розлуки з коханою; я плачу й тону у скорботі, стоячи в узголів’ї молодого короля, який щойно помер; спостерігаю за лицарем, який вартує під стінами замку, вдивляючись у вікна вежі, щоб зловити хоча б миттєвий погляд коханої…
…Вітер стихає. Разом із ним щезають видіння, а книгою часу виявляється збірник лірики трубадурів, завдяки якому ми пережили незабутню подорож, відчули смак середньовічного Провансу й повернулись у теперішнє з чіткою уявою про справжню вірність, відчайдушну хоробрість та істинне кохання.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)