Повість ” Кайдашева сім’я ” – вершина Творчості І. С. Нечуя-Левицького. За визначенням І. Я. Франка, вона належить “до найкращих оздоб українського письменства”. Згадуючи про свою роботу над повістю, автор писав про те, що в Україні часто трапляються сім’ї, в котрих постійні лайки та сварки; життя в таких сім’ях стає пеклом.
Тема повісті – розповідь про українське пореформене Село з усіма його складностями і суперечностями. Письменник, як уже зазначалося вище, добре знав це життя, і в той же час бачив безодню, яка розділяла
Треба сказати про те, що І. С. Нечуй-Левицький, маючи неповторний талант повістяра, на сторінках повісті відтворює кращі традиції поетичної, працелюбної української нації. Згадайте, як прибирала свою хату Мотря, яких півників малювала; як описує Мелашку автор: краса цієї дівчини “засліпила йому (Лавріну) очі, так разом заманила серце, що вона йому здалась не дівчиною, а русалкою”. Письменник добре знав людську психологію і був майстром художньої деталі.
У повісті всі художні засоби
Мова персонажів, пересипана прислів’ями, що свідчить про зв’язок твору з усною народною творчістю. Згадує автор у повісті народну пісню, яка також є споконвічною українською традицією, без якої не обходився жоден обряд, жоден звичай, не кажучи вже про щоденні пісні, які звучали вечорами в сільських хатах чи за вулицях. Причому, читаючи повість, ми помічаємо, що кожному обряду відповідала своя пісня. У повісті багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики.
Та поряд з кращими українськими звичаями письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді і сатири гірші сторони народного життя, що стали результатом руйнації національних святинь.
Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, Іван Семенович розумів, що про життя села треба писати без будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю. Новаторство прозаїка засвідчили реальні картини побуту і опис українських національних звичаїв.
Говорячи про побут, хочу відразу зазначити: мене дуже схвилювали або навіть вразили стосунки між батьками та дітьми в родині Кайдашів. Не хочеться вірити в типовість цього непорозуміння. Та все ж…
Письменник майстерно розкриває психологію кожного члена цієї родини і вмотивовує вчинки. Омелько Кайдаш – вправний стельмах. До нього з повагою ставляться і пани, і селяни. Та зароблені гроші він не може вдержати в руках – вони тікають до шинку.
За це його не поважають сини. Вони глузують з батька, не знаходять пояснення його вчинкам: ходить до церкви, вірить в “святу п’ятницю” – і постійно заглядає до корчми.
Більш того. Одружившись, Карпо частіше не стримується, обзиває батька “іродовою душею”, кидається на нього, штовхає кулаками. З такою ж неповагою він ставиться і до матері. Довідавшись, що вона закрила його коня у своєму хліві, він хапає матір за плечі кричить: “Нате, їжте мене, або я вас з’їм”.
А потім женеться за матір’ю з дрючком. Мотря не зупиняє чоловіка, бо в неї така велика ненависть до свекрухи, що “поглядом би спопелила її”.
Думаю, що описуючи ці картини побуту, автор приходить до думки духовна роз’єднаність між батьками і дітьми отруює кожен день життя. Вчитуючись в повість, я приходжу ще до одного висновку: І. С. Нечуя-Левицького не цікавить етнографічна сторона життя селян. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляються змізернілі під впливом обставин людські душі.
Серед побутових ситуацій автор більше уваги приділяє сваркам-бійкам, кожен з яких має свою зав’язку і свою розв’язку. Найбільш виразних сварок, на мій погляд, у повісті три: бійка між Кайдашихою і Мотрею за мотовило, між Мотрею, з одного боку, і Мелашкою та Кайдашихою, з другого боку; бійка між двома родинами, коли вони жили вже в різних хатах. У цих бійках ми пізнаємо характери головних персонажів, їх етику. З кожною новою сваркою-бійкою всі члени родини Кайдашів занепадають морально. Маючи в душі добрі начала і наміри, врешті-решт вони втрачають їх і зрівнюються з усіма.
Це перш за все стосується Лавріна і Мелашки.
Як розуміти все те, що лежить в основі сварок? Думаю, що І. С. Нечуй-Левицький ці безкінечні сварки розцінює як трагічний результат руйнації народної моралі, народних звичаїв і традицій у зв’язку зі знищенням козацтва в Україні. Письменник любить свій народ, свою землю. Він любить своїх героїв, уболіває за них, йому дорога самобутність народу.
Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності.
Саме цим можна пояснити поглиблену увагу повістяра до зображення традицій і звичаїв, духовних поривань. Автор стверджує віру в незнищеність українських традицій, українського менталітету. Він вірить у те, що прийде день, який відродить українську духовність і люди будуть берегти “собори своїх душ”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)