11 клас
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Засудження війни у кіноповісті “Україна в огні”
Війна… Це страшне для кожного з нас слово, адже воно означає кінець безхмарному небу, кінець рідній природі – кінець усьому. Кінець людському існуванню. Це дуже страшно, коли одного дня не прийде лист від батька з фронту, або колись не зможеш дочекатися любої матусі з магазину, де від продуктів залишилися хіба тільки назви.
Ти відчуватимеш себе у пастці, з якої немає виходу. Мабуть, щось подібне відчував і Олександр
Багато чого пережив автор за роки війни. Але не втратив віри у світлу перемогу народу над ненависним фашизмом, тому, мабуть, і дав головним героям своєї повісті прізвище, яке б підкреслювало їхній незламний дух, такий, який був у їхніх предків-запорожців. Я ніби відчуваю, з якою розпукою пише автор про ті знущання, що довелося пережити цій родині.
У кожному рядку я вгадую болі та страждання й самого Довженка, і його героїв.
Автор з ненавистю писав про війну, засуджуючи її як ту, що приносить людям лише знущання та біль, втрати близьких людей. Я
Я здригаюсь від страшних, але очевидних фактів, поданих автором. “Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей”; “клали цілі родини додолу вряд і стріляли, підпалюючи хати”. Невже це правда, невже з цього жаху немає ніякого виходу? Так, правда, до того ж, ще не вся. Адже було ще і вішання, і гвалтування жінок, було і таке, що однімали дітей у жінок і кидали у вогонь.
За діточками стрибали туди і нещасні матері, проклинаючи катів. Пам’ятають люди, які залишилися живими, пам’ятає й Олександр Довженко ті вішання, катування та знущання. Пам’ятає й ті заграви, що їх здалеку можна було побачити навкруги.
Це був кінець людським сподіванням, надіям на щасливе життя, та й взагалі на життя.
Як “лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств та гвалтувань” постає переді мною полковник Ернст фон Крауз. Науці вбивств та грабувань він навчає й свого сина Людвіга. Переконані нацисти і расисти, вони намагаються використати помилки і прорахунки в нашій країні, нацькувати проти народних мас в’язнів, оточенців, дезертирів, вогнем і шибеницями залякати поневолений люд, мріючи про вічне панування над народами. Вражають мене нелюдські вчинки фашиста Крауза.
Він примушує людей орати поле, впрягаючись замість волів; за смерть сина власноручно перестріляв усіх поліцаїв; спалив хати Запорожців і тих, хто був у партизанському реєстрі; саме за його наказом вбивали цілі родини, кидали дітей у вогонь; за власним проектом він побудував на Сході чотири заводи для спалення людей, щоб добувати спеціальні масла та жири, за що фюрер нагородив його залізним хрестом з дубовим вінком.
Бридко мені читати, а Довженку, мабуть, і писати, про епізод у Києві. Намісник Гітлера в Україні Еріх фон Кох відзначав велику перемогу на Дніпрі. Він гордо заявляв, що несе смерть “нікчемному, млявому слов’янству”. І далі продовжував: “На безмежних просторах України, якою я керую за дорученням фюрера, є неосяжні простори для всіх солдатів!..
Ви можете мені повірити, що я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних”.
Люди гинуть, люди віддають своє життя. Кому й за що? Хіба вони повинні були загинути, хіба дочка Лавріна Запорожця повинна була працювати у Німеччині й витримати стільки знущань?
Саме цю жорстоку несправедливість засуджує Олександр Довженко. Єдине, що зігріває,-те, що український народ вижив і переміг. Василь Кравчина піднімав змучених, скривавлених бійців словами: “Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,- за Вкраїну… за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий”.
Український народ переміг ворога, переміг ціною великої кількості смертей. І ніколи, на мою думку, не забуде цієї кривавої, страшної війни, війни, яку з такою ненавистю засуджує Олександр Довженко у кіноповісті “Україна в огні”. Мені здається, вона стане попередженням усім нам: війна нікому не потрібна – потрібен тільки мир.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)