Підручник Українська література 11 клас
Українська література 1940-1950 років
Олександр Довженко (1894-1956)
“Україна в огні”
Історія написання. Кіноповість “Україна в огні” Довженко писав у екстремальних фронтових умовах під враженням від страшних руйнувань і мільйонних жертв. Написанню кіноповісті передували публіцистичний нарис” “Україна у вогні” та оповідання “Незабутнє”, “На колючому дроті”, “Перемога”. Довженко, як ніхто інший, сміливо й реалістично передавав гіркоту поразок і відступу
Це становить головну тему кіноповісті. Ідея твору, за словами самого автора, – незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом.
Кіноповість “Україна в огні”, що отримала від однойменного нарису в спадок і назву, і головних героїв – Лавріна Запорожця й Василя
У серпні 1943 року в селі Малі Проходи Липецького району на Харківщині група інтелігенції, яку М. Хрущов запросив виступити перед бійцями, довідалася від Довженка, що він написав правдивий твір про війну, проте рукопис зник. Незабаром кіноповість в оригіналі й у перекладі російською мовою лягла на стіл Берії, який з особистими коментарями передав твір Сталіну. 31 січня 1944 року вождь “усіх часів і народів” скликав засідання Політбюро Комітету ВКП(б) й виголосив доповідь “Про антиленінські помилки й перекручення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. Дісталося Олександрові Петровичу й за любов до України, й за націоналістичне спрямування твору, й за нехтування ідеями інтернаціоналізму. Доповідач перекручував факти, зокрема, звинувачуючи автора, що в кіноповісті воювати “у нас не вийшло”.
Але ж у Довженка йшлося про 1941 рік, а Сталін вів мову про 1944! Проте полемізувати з вождем, звісно, ніхто не міг. Українського кіномитця звільнили з роботи й зарахували у так званий резерв, що означало повне усунення від роботи в кінематографі.
Усе ж Сталін усвідомлював високий мистецький рівень розгромленої ним кіноповісті й рівень таланту Довженка. Можливо, розраховуючи, що стане головним героєм геніального Довженкового твору, а отже, ввійде у вічність, Сталін так і не дав вказівки заарештувати й розстріляти митця. Можливо й інше: кіноповість настільки вразила вождя, що він по-іншому оцінив трагічні втрати українського народу під час війни, адже у “Щоденнику” Довженка знаходимо таке припущення: “Україна в огні” прочитана, і буде на Україні через оце недозагублено не одну сотню людей.
Я вірю в це, і ніщо не зіб’є мене з цієї віри”.
Сюжет, композиція. Ведучи мову про специфіку сюжету й композиції “України в огні”, митець наголошував, що в його творі видно “сліди битви сценариста з письменником”. Довженко-письменник прагнув висловитись повніше й яскравіше, що обумовило введення в кіноповість вставних оповідань, епізодів, спогадів, аналітичних роздумів і ліричних відступів.
При цьому життєві колізії дійових осіб твору, як це властиво для кіносценаріїв, нерідко змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Багатопроблемність твору визначила його структуру (кіноповість складається з п’ятдесяти окремих епізодів-картин), а наявність кількох сюжетних ліній, які нерідко обриваються після одного-двох епізодів (наприклад, лінії Мотрі Левчихи, Лиманчука, Сіроштана, Демида Бесараба, Григорія Заброди), тільки увиразнює основну сюжетну лінію роду Запорожців, яка є стрижнем усього твору. Є в кіноповісті також другорядні
Тетяна Яблонська. Ворог наближається. 1946
Сюжетні лінії – лірична лінія Олесі та Василя; Христі Хутірної; Ернста й Людвіга Краузів.
Епічна стихія кіноповісті вдало доповнюється елементами драми (діалогами), народною піснею та позасюжетними компонентами: портретами, пейзажами, батальними картинами, авторськими коментарями й ліричними відступами. Гострі діалоги надають епізодам напруженості, сприяють глибшому розкриттю ідеї твору. Характерне обрамлення твору: повість починається заспівом, що свідчить про налаштованість автора на народнопоетичну стихію. Яскраві епітети, порівняння, метафори допомагають читачам краще відчути високу поетичність твору і його героїв.
За художнім розмахом “Україну в огні” можна віднести до жанру народно-героїчної епопеї.
Система персонажів. Довженко представив читачеві українську родину зі славним козацьким прізвищем Запорожець, що символізує у кіноповісті всіх сучасних Довженкові українців, чиї предки були козаками, січовиками, споконвічними захисниками своєї землі від численних поневолювачів. Саме батько багатодітної сім’ї Запорожців – Лаврін – намагається з’ясувати причини великої трагедії свого народу: тримаючи в руках портрет Сталіна, гнівно дорікає вождю за відступ, окупацію німцями України. Він розмірковує: “Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане?” Його монолог цікавий тим, що, окрім тривоги за долю нації, висловлено гіркий сумнів у правильності сталінських рішень, непогрішимості самого вождя.
У тяжкі воєнні моменти старий Запорожець починає усвідомлювати, що в часи колективізації й сам був заручником сталінської системи. Він здогадується: радянська влада його не пощадить за те, що доведеться стати німецьким старостою, проте, рятуючи село від загибелі, жертовно робить цей крок. Лаврін стає символом народної мудрості й моралі, уособленням сміливості, чесності, кмітливості.
Йому вдається налагодити зв’язки з партизанами і зірвати не одну каральну операцію фашистів.
Яскравий романтик, автор кіноповісті близький стилем до Миколи Гоголя: користується романтичною гіперболою, казковими метафорами, народнопісенними епітетами. Наприклад, Лавріна Запорожця зображено людиною виняткової сили й мужності: вириваючись на волю з-за колючого дроту, він одним ударом кулака вбиває німецького лейтенанта Людвіга. “Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників” у – вдається до гіперболізації вчинків героя автор. Героїчними вчинками і хоробрістю прославилися і сини Лавріна Запорожця – Роман та Іван.
Перший командує партизанським загоном, наганяючи страх на фашистів. “Це був безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив” у – захоплено пише про Романа Довженко. Другий брат воює пліч-о-пліч з Василем Кравчиною, не відаючи, що його командир – наречений сестри Олесі. Іван мужньо відбиває атаки ворожих танків, виявляє силу духу й рішучість в обороні рідного краю.
Один із головних героїв повісті – Василь Кравчина. Вперше ми бачимо цього танкіста очима Олесі. Автор майстерно передає захоплення дівчини фізичною вродою кремезного юнака, проте вже на наступних сторінках Василь розкривається ще й духовно прекрасним.
Воїн-патріот, Кравчина боляче переживав гіркоту відступу: “тяжкий сором і гнів розпинали його душу”. Він почувався винним перед Олесею і людьми, яких залишив на поталу ворогам. Василь шукав причини поразок, ненавидів бюрократів, чиї “душі були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”. Кравчина переконаний, що кожен боєць мусить одержати дві перемоги: спільну всенародну перемогу над загарбниками й перемогу особисту – над безліччю власних недоліків, “над грубістю, дурістю, над злом, поганим ставленням до жінки”.
Василь – хоробрий командир, що вміло керує діями своїх товаришів під час бою. Кілька разів юнака було поранено. І щоразу під скальпелем хірурга він марив про кохану, шлях до якої відкривала перемога над фашистами, тож Василь героїчними вчинками намагався прискорити кінець війни. Кравчина – гідна пара Олесі, з ним вона обов’язково стане щасливою після війни, адже юнак не огрубів на пожарищах війни, не розгубив душевної теплоти, ніжності, моральної чистоти, глибокої любові.
Досить колоритна у кіноповісті й постать Мини Товченика, наділеного рисами невловимого козака-характерника. Він ненавидить окупантів, незважаючи на похилі літа, стає зв’язковим партизанського загону. Товченик має природне почуття гумору, йому властиві розсудливість, схильність до філософії.
У найскладніших ситуаціях Мина тримається статечно й розважливо, вміє критично оцінити ситуацію: “Не буде вже мабуть, ні вчителів, ні техніків, ні агрономів. Витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться!
Та ще допитуватимуться, що робив, як німцям служив. Ну? А ти думав? Та за шию”.
У роздумах Мини Товченкика відтворено гіркі реалії довоєнного життя і передбачено гірку долю нашого народу після війни.
“Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена”, – писав Олександр Петрович. Жіночі образи кіноповісті надзвичайно вдалі.
Митець добирає світлі фарби, яскраві епітети й порівняння, щоб змалювати колоритні постаті українських дівчат, молодиць і літніх жінок. Тетяна Запорожчиха уособлює типовий національний характер. Вона – вірна дружина, добра ненька, берегиня роду. Під час гостювання найближчої рідні у неї на ювілеї Запорожчиха бере слово й щиро дякує присутнім, що пошанували її.
Коли настає час прощання з п’ятьма синами, яких батько везе на війну, материна пісня з величальної переходить у плач-голосіння за синами. Всенародне горе не призводить жінку до апатії, байдужості до всього на світі. Робота на землі не може чекати навіть у страшний воєнний час.
Разом із сусідкою Тетяна сапає картоплю, поки німці з літака розправляються з мирною жінкою кулеметною чергою.
Глибоко трагічно склалася доля і Мотрі Левчихи, котра приносить Лаврінові вузлик із хлібом до концтабору, добре усвідомлюючи, що за такий вчинок може поплатитися життям. Недаремно Мотря готується до найгіршого і вбирається в одяг, який берегла у скрині на смерть. Загибель Левчихи не менш героїчна, ніж солдатів, що ними командує Василь Кравчина у бою. Мотря гине від кулі запроданця, до кінця сповідуючи милосердя, доброту.
Ось чому Лаврінові Запорожцю хочеться поцілувати хліб, який принесла йому Левчиха.
Христя Хуторна й Олеся Запорожець – вродливі українські дівчата, яким довелося випити чашу болю і страждань. “Горе закохалося в нашу жінку”, – з болем зауважував митець, маючи на увазі насамперед таких юних красунь. Уже з першої зустрічі з Христею ми відчуваємо, як жорстоко травмується дівоче серце передчасною смертю батька. Хуторна щиросердно сповідує ідею справедливості й чесності, тому з таким болем говорить подрузі: ” Чому я в тім списку? Га? – Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю… – Чому тебе нема?” Дівчина переконана, що чоловічий світ зобов’язаний захищати жінку, а не покидати її на глум ворогам. Полонені ровесники-солдати не викликають у неї співчуття, а тільки розпач і зневагу за порушення ними споконвічних національних обов’язків: “Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилася на них?” Водночас Хуторна – продукт радянського виховання.
Вона готова вбити ненароджену дитину, якщо завагітніє від гвалтівника-німця, адже не вміє і не хоче нікому нічого прощати. Але час розставляє все на свої місця: Хуторній теж доводиться почуватися зрадницею, коли вона свою подругу Олесю покидає біля річки на наругу німцям – переслідувачам. Вимушено, щоб знову не потрапити до Німеччини, Хуторна приймає рішення вийти заміж за італійського капітана Пальму і прилюдно отримує ляпас від німкені за те, що посягнула на представника вищої раси. Згодом за свій вчинок вона постає ще й перед партизанським судом.
Переживши чимало подій, Христя прозріває. Найкраще розкривається її образ у діалозі з прокурором партизанського загону Лиманчуком: не він стає суддею вчинків жертви війни, а вона гнівно звинувачує його як представника влади у своїх нещастях. На жаль, Хуторна до кінця не здатна збагнути високу жіночу місію. Фізичні й моральні страждання перетворюють її на амазонку, готову безпощадно вбивати.
Проте відомо, що в державі, де жінка бере в руки зброю, далеко не все гаразд. Христя не має перспективи на майбутнє. Найкращий для неї вихід – героїчно загинути, бо після війни її життя обтяжуватимуть муки сумління, й зарадити цьому ніхто не зможе.
Найповніше в кіноповісті виписано образ Олесі Запорожець. Автор налаштовує й читачів, і глядачів на лірично-поетичне сприйняття характеру героїні, невід’ємними складовими якого є природна врода, чудовий голос, тонке відчуття краси й уміння її творити, зумисно гіперболізоване митцем: “Вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях”. Письменник виносить на суд читача дещо нетрадиційний у художній літературі і, здавалося б, гідний осуду вчинок своєї героїні: щоб її дівоча чистота і цнота не були понівечені ворогом, який ось-ось захопить село, Олеся віддається одному з бійців – Василеві Кравчині. У ліричному відступі автор стверджує, що до незвичайного рішення дівчину підштовхнули “глибина інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з’являються на допомогу людині в грізні часи”. Сцену зустрічі Олесі з Василем опоетизовано, адже тієї ночі народилося високе і світле почуття.
Хоч у Василя й Олесі не було ні весілля, ні шлюбу, ритуал вмивання, перевдягання в чистий одяг, спільна вечеря, застилання Олесею шлюбного ложа підкреслюють звичаєву законність їхніх подружніх стосунків.
Разом із Христею Олесю-полонянку везуть до Німеччини, однак вона вірить у торжество добра і перемоги, не осуджує військових за відступ, а співчуває полоненим солдатам. Незважаючи на тяжкі обставини, Олеся вірить у торжество життя, у перемогу добра над злом. У хвилини смертельної небезпеки дівчина виявляє твердість духу і рішучість, зважується на ризиковану втечу з невільницького ешелону, а згодом – із дому Краузів від розлючених німкень, котрі, довідавшись про смерть Людвіга, готові розтерзати дівчину, яка раптом стала для них символом нескореної України. Щоправда, Олеся не войовнича, навпаки, спокійна, врівноважена. Вона відверто каже подрузі, що не хоче помсти, адже жінки – берегині свого народу, тож жіноче діло – не забирати життя, а дарувати, “дітей родити, щоб не перевівсь народ”.
Олеся довго поневірялась у чужих краях. Усе ж любов до України, до свого роду, до Василя множила її сили, не давала загинути. “Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Ті несла мудра, невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність”.
Олеся берегла своє кохання до Василя – чисте, вірне і трагічне, обпалене порохом, вибухами бомб і снарядів, – щоб знову зустрітися з коханим у визволеному селі.
Олександр Довженко через образи членів сім’ї Еріха фон Крауза показав німців не тільки окупантами, творцями крематоріїв, бездумними виконавцями волі фюрера, а й нацією – жертвою, котра масово винищувала представників багатьох народів, а серед них і власний народ філософів і музикантів.
Майстерність Довженка полягала у дивовижному вмінні однією-двома репліками зосередити увагу на долі цілого народу. Закономірно, митець не міг оминути факти злочинної поведінки представників влади. Найбільш одіозним образом у творі є комуніст Лиманчук, якого недаремно названо “незгораємим шкафом”. Для цього бюрократа нібито секретні папери, які він терміново нищить, набагато важливіші за життя вчительок – комсомолок, котрі прийшли до Лиманчука, щоб довідатися, чи буде здано місто фашистам.
У часи відступу Лиманчук думає лише про власну шкуру, та опинившись у вигідному становищі прокурора партизанського загону, готовий розстрілювати ні в чому не винних людей. Не мають жалю до радянських полонених і воєнторгівці, бо рятують власні життя. Вже на початку твору є натяк на те, що після війни буде немало звинувачень, ув’язнень і розправ.
Після заборони повісті Довженко занотував у “Щоденнику”: “Я знаю: мене обвинувачуватимуть в націоналізмі, в християнстві і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді… Але не це лежить в основі твору, не в цьому річ… Погано здали ми Гітлерові Україну і звільняємо її людей погано… Всі давно вже забули, що ми винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, винуватими перед нами дезертиро – оточенопристосуванцями. Ми славні воїни, але у нас не вистачило доброти до своїх рідних людей”.
Ця ж думка зринає на багатьох сторінках “України в огні”, засвідчуючи виразну авторську позицію до всього, що у воєнні й повоєнні роки відбувалося на багатостраждальній Україні з її народом.
Словникова робота
1. Запам’ятайте літературознавчі терміни.
Кіноповість – жанр художнього твору, що поєднує ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, напруженість сюжету, яскраво виражений конфлікт, монументалізм образів) та повісті (епічність, психологізм, метафоричність і композиційна цілісність, розлогість пейзажних картин, наявність однієї-двох сюжетних ліній та авторських відступів). Кіноповість призначена для читання та екранізації.
Публіцистичність – це властивість за значенням публіцистичний (лат. publicus – суспільний, народний); сукупність ознак творів, у яких порушено актуальні світоглядні, політичні, духовні, природоохоронні, етико-соціальні проблеми сучасності. Невід’ємними ознаками публіцистичності є; пафос, чітка авторська позиція; поєднання абстрактно – логічного й конкретно-образного мислення; злиття емоційного начала з раціональним; науковість, прагнення всебічно осмислити явища; художня декларативність, полемічність з уявними опонентами, документальна точність факту й художня образність, метафоричність стилю, апеляція до образів-символів, вплив на громадську думку; лірико – публіцистичний висновок; філософський, етико-моральний, людинознавчий зміст. Публіцистичність є ознакою художніх творів, написаних під час війни або за складних політичних обставин (наприклад, у момент проголошення незалежності України) чи всенародної небезпеки й горя (наприклад, у рік вибуху на ЧАЕС) на дуже важливі й животрепетні теми.
До публіцистичних належать оповідання Довженка ” Мати”, “На колючому дроті”, “Перемога”, кіноповісті “Україна в огні” й “Повість полум’яних літ”.
Віктор Попков. Спогади. Вдови. 1966
(2 votes, average: 5.00 out of 5)