Якось в один із золотих осінніх днів, а він і насправді був золотим: сліпучим-сонячним, приємно-дзвінким, такої, які бувають лише під час жіночого літа, коли душу згадує все зроблене добро, і турбується про те, що не зроблено,- я таки не удержався й поїхав до своїм знайомих “торфовищам”. Поїхав за власним бажанням, а не за завданням редактора
Мене Не зваблювали навколишні види й, якщо чесно зізнатися, навіть “торф’яні” герої, за винятком одного – мого німого “не героя”. Хотілося, шановний читач, ще раз побачити його, глянути
Коштувало мені влаштуватися на луговій травичці (помічу, – без блокнота!) і дочекатися обідньої перерви, коли вся бригада, за винятком одного чоловіка, подалася в їдальню, як передчуття відкриття стало усе сильніше опановувати мною. Мій кремезний і небалакучий копальник усе копав і
Це було не тривожне, напружене мовчання двох чужих один одному людей. Ні, це мовчання було зовсім іншим – всерозуміючим і всепрощаючим
…А Слово прийшло позднее.