Ким усе-таки він був: учасником подій, жертвою подій чи свідком подій? Швидше учасником і свідком, але ж ніяк не жертвою. Просто не хочеться називати геніального поета жертвою бодай наймогутнішого з тоталітарних режимів.
У Василя Стуса багато облич: Стус-учитель, Стус-правозахисник, Стус-учений, Стус-в’язень, Стус – легенда української сучасності. Але завжди, кожної миті свого життя, вік залишався Поетом. Письменник і поет Юрій Андрухович зазначив: “Стус – наш останній великий поет”.
Поетичний доробок цього видатного майстра
Суспільство не поскупилося.
О земле втрачена, явися.
Бодай у зболеному сні, –
Так звертався до України Стус, мандруючи колами пекла. Він побачив темний бік Радянського
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
Стус опинився далеко від землі батьків. І, може, навіть завдяки цьому зміг побачити її так, як дано бачити передтечам і пророкам. Стусова Україна – це не радянська республіка, слухняним громадянам якої живеться досить непогано. Поетова Україна – це своєрідна “земля обітована”, де нарешті відпочине зболіла душа нашого народу:
Верни до мене, пам’яте моя,
Нехай на серце ляже ваготою
Моя земля з рахманною журбою…
Василь Стус не був обранцем долі. Він сам її обирав. І смерть його була доказом від протилежного. Якщо бути відвертим, то своєю смертю ця людина не довела нічого, крім вічної цінності своїх поезій. Звичайно, демократичні кола західного світу були обурені смертю видатного поета. Проте для більшості українців Стус пройшов тінню хмари по тихій воді.
Та пройшло лише кілька років, і Стус був визнаний “найкращим нашим поетом” так раптово й пишно, що не могло не виникнути сумнівів у відвертості тих, хто це влаштував. Колишній партапарат майже у повному складі перекочував до державних громадських установ незалежної України. І партапаратчики вирішили таким чином нарешті приборкати мертвого, але досі “незручного” Стуса. Тепер у покійного поета є все, чого тільки можна забажати: повне зібрання творів, усенародна пошана, почесне місце в усіх хрестоматіях та підручниках з рідної літератури, його ім’ям називають мало не пароплави…
Проте Стусовій душі, мабуть, байдуже до цього. Він там, де немає печалі та гніву:
…Бо сам собі, відринутий від болю,
Пливу за днем, за часом, за собою
В новому необжитому човні.
Я сподіваюсь, що там, де зараз душа Василя Стуса, є все, що ввижалося поетові у колимськім краї: велика ріка, яка котить хвилі в сонячному сяйві, рідні люди, яких можна бачити щодня й так довго, як забажається. А ще я сподіваюсь, що там не бракує гладенького білого паперу, на якому необов’язково писати, а можна, наприклад, робити з нього кумедні човники. А ще садок вишневий…
А втім, це вже зовсім інша історія.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)