Україна для Стуса – це й Шевченко. Він – більше, ніж поет, більше ніж пророк. Він – повітря. Поезія Стуса дихає Шевченком. Та це не наслідування і не вплив: без Шевченка Стусові вірші не можливі, як не можлива без Шевченка Україна.
Парафрази, цитати, спільні теми й образи – то густо сплетене коріння, що живить новий, не бачений раніше дивосад. Програмове гасло Шевченка “караюсь, мучуся… але не каюсь!” у Стуса втілилось у “де не стоятиму – вистою”, Шевченкове “на нашій не своїй землі” у Стуса відлунюється гірким
Перебувати, існувати в Шевченковому духовному й інтелектуальному кліматі – це для Стуса, як зауважує Юрій Шевельов, стиль і зміст життя. І справа не тільки в подібності біографій. Справа, за словами дослідника, “в злитті двох особистостей в одну, коли Шевченкове стає Стусовим”. Відтак зрозуміло, що в творчості Стуса багато вважають навіть поодинокі Шевченкові слова.
Стусові образи України – “могили тужать” і “Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій” несподівано відновлюють в уяві Шевченкове козацтво, хоч у Стуса нема й згадки про козаків.
Така
Якщо Шевченко писав про Україну “як про нашу не свою землю”, маючи на увазі насамперед зовнішнє панування – панування чужинців, то в Стуса провідним стає мотив внутрішнього підпорядкування – рабства. Сам непохитний і безкомпромісний, поет звинувачує свій “рід без’язикий”. Образи “ревних рабів”, “байдужих баляндрасників”, “цвинтаря душ на білім цвинтарі народу”, “німих рабів, сном окритих”, “торговища совістей, радощів, душ” вплітаються в образ самої України, зрадженої й зрадливої, моєї й чужої мені, божевільної “вичужілої вітчизни”, “храму, зазналого скверни”, “нестерпної рідної чужини” – України, де нема живих людей.
Та звідки б бралися ці прокльони й дорікання, якби Україна не боліла кожним нервов, кожною краплею крові, кожною думкою? І хіба не через любов до рідної землі та її працьовитого й щирого народу так карався поет? Хіба особистих вигод прагнув, звертаючись у найвищі інстанції зі словами звинувачення на адресу компартійної влади за те, що “корінне українське населення тримається в темряві”, а “нормальний розвиток української нації всіляко гальмується й консервується”?
Відірваний фізично від рідного грунту, Василь Стус ніколи не втрачав духовного зв’язку зі своїм народом. Про себе й інших страдників, закинутих долею на чужину.
І Василь Стус повернувся в лоно рідної землі. Тепер повертається в наші душі з далеких чужб його поезія.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)