Його зірка життя зійшла на небі по Різдву, 8 січня. Осяяна на цим трепетним святом, вона двадцять вісім років на своєму промінні простягала і дарувала людям щиру свою любов і правду: …покликання сумне Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам. (“Я”) Постать Василя Симоненка можна порівняти з однією з найяскравіших зірок на літературному та суспільному небосхилі України.
Його серце, як серце легендарного Данко, жило і горіло вогнем любові, зігріваючи теплим або полум’яним словом душі співвітчизників: “не
Може, саме завдяки цій щирості, цій дзвінкій чарівності, цьому світу і подиху любові від кожного рядка український народ так шанує творчість В. Симоненка. Я вважаю, що його можна назвати Поетом-Учителем, який учить безмежній любові до життя: Світ який – мереживо казкове! Світ який – ні краю ні кінця! … Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений,
(“Світ який – мереживо казкове!..”) Ця любов до життя, помножена на талант, а потім ще раз помножена на безмежну щирість, і є, мабуть, тією зіркою творчості, яка висвітлила його як дійсно народного поета. Поета, що у спадок і передає нам заповіт: Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця і чоло, Щоб не сказали грядущі: – їх на землі не було.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)