Один з перших відомих канонів такого типу був укладений американським просвітником межі XIX – XX ст, президентом Гарвардського університету Чарлзом Еліотом. У свої лекції для студентства він включав тезу, згідно з якою початкову гуманітарну освіту можна здобути, витрачаючи щодня 15 хв. на читання ретельно відібраних книг, що кількісно заповнюють стандартну книжкову полицю у 5 футів. Така полиця вмістила 50 відібраних доктором Еліотом книг, що стали, І донині залишаються, основою літературного канону США.
Еліотів принцип отримання гуманітарної
До нього обов’язково включають, якуже зазначалось, “древніх”, авторитет яких витримав випробування століттями, увінчаних преміями, тих, які відійшли із життя або близькі до цього. До них належать і митці, які увійшли до літератури одним чи кількома творами, як-от
Розвиваючи цей образ, М. Павлишин, відповідно до канону українськоїлітератури, говорить про іконостас і пропонує придивитися нетакдотворів якдотворців, їхнього морального обличчя, що приведе до “прорідження” канону.
Запропонований ним етичний критерій має безпосередній стосунок до формування канону дитячої літератури. Втім, у його інтерпретації він більше нагадує прісно-пам’ятні судження про “моральний облик” і навряд чи прислужиться під час визначення етичного наповнення твору що має надзвичайну вагу в “дитячій” літературі.
Тож, коли йдеться про другу проблему “дитячого” канону – принципи його укладання, серед головних слід враховувати етичний вимір, а також прийнятність життєвого матеріалу твору для дитячої аудиторії конкретної країни.
Проілюструвати цю тезу можна нещодавньою скандальою подією, що супроводила публікацію Казки для дітей молодшого шкільного віку”Король&;#038;Король”, яка вийшла 2000 року спершу голландською, а потім у англійському перекладі. Традиційний зачин (“На найвищій горі, що здіймалась над містом, стояв замок, в якому жили Король, Королева і Принц”) аж ніяк не обіцяє запропонований подальший перебіг подій. Принц зовсім не хотів одружуватись.
На вимоги Королеви-матєрі познайомитись із черговою красунею-принцесою він недбало відповідав: “Не до того мені.
Чесно кажучи, мене принцеси ніколи особливо не цікавили…” І аж коли він угледів Принца, що супроводив ще одну Принцесу, закричав у захваті: “Який же він прекрасний!” Далі принци цілуються і одружуються. Ця казка, певна річ, може бути придатною у толерантній до сексменшин Голландії, цивілізаційному рівню якої можуть позаздрити всі країни ЄС. Але включити її до програми з літератури для дітей 7-8-літнього віку вирішили у США, в м. Лексингтон штату Масачусетс. Керівництво школи аргументувало свій вибір тим, що у них дозволено реєструвати шлюби між одностатевими партнерами і треба привчати дітей до думки, що “такі сім’ї нормальні та гармонійні”.
Позов обурених батьків федеральний суддя (2006) не задовольнив.
Навряд чи навіть попри позірну доброчинність цієї казки наше суспільство готове прийняти такий бестселер новітньої дитячої літератури. Втім, хтозна, як буде далі. Та вважаю неприпустимим уведення до канону дитячої літератури творів шовіністичного, фашистського чи расистського спрямування.
Дитяча література має бути орієнтована на позитивний історичний досвід, скоригований сьогоденням.
Оскільки згадувалось продовження казки про двох королів, принагідно зазначу, що серіальність як характерна ознака літературного мислення (згадаймо по-вістування Ф. Купера про Шкіряну Панчоху та індіанців, розповіді О. Дюма про трьох мушкетерів, Конан Дойля про Шерлока Холмса та ін.) знайшла благодатний грунт у сучасній дитячій літературі.
За приклад, а їх чимало, можуть правити саги Джона Рональда Толкієна та Урсули Ле Гуїн, “Гаррі Поттер” Джоан Ро-улінг чи трилогія “Темні начала” Філіпа Пулмана, історії Миколи Носова про Незнайку, Кіра Буличова про Алісу, Едуарда Успенського про Чебурашку, Павла [лазового про Барвінка та ін., – усі вони створені за одним принципом, що у дитячій аудиторії спрацьовує стовідсотково. Уданому разі не. тільки експлуатується природне бажання кожного продовжити спілкування з улюбленцями, а й знімається або суттєво редукується так званий “інформаційний опір” (С. Переслєгін): немає потреби витрачати енергію на те, щоб познайомитись із новим світом, вивчати закони його існування, поведінку та характери нових героїв тощо.
Хтось досить доречно відкоментував: “Покупець знає, про що йтиметься, у пам’яті ще не згас вогник інтересу, запалений попередньою покупкою, – тож бери, хапай, купуй!
Тому видання-серіали сьогодні становлять понад 50 відсотків сукупних накладів ху-дожньої літератури.
З серіальністю пов’язане ще одне явище, характерне як для дорослої, так і для дитячої літератури, – це кло-нування розтиражованих образів, сюжетів, роздумів. Як “Пригоди Робінзона Крузо” свого часу інспірували появу епігонських творів та оригінальних робінзонад, так і сьогодні з’являються клони Гаррі Поттера. Можна говорити про клонування як певний тип стратегії видавництв, що цілеспрямовано тиражують сюжети та образи, які на даний час мають підвищений попит.
Клонами, сформованими з “генетичного матеріалу” “Гаррі Поттера”, є покручі Дмитра Ємця про Таню Гроттер, Андрія Жвалевського та Ігоря Митька про Поррі Гаттера. Цей перелік поповнює і головна героїня вже згадуваної трилогії Філіпа Пулмана “Темні начала”, суперпопулярна Ліра Белак-ва, яку критики називають “Гаррі Поттером у спідниці”. Це дівчинка 12 років, яка живе в Оксфорді в XX от., але її Британія і її місто не мають нічого спільного з реальними топоса-ми, існуючи у паралельному світі. На Ліру покладена секретна, надзвичайна місія, виконати яку допомагають відьми, броньований, наче панцерник, білий ведмідь і чарівний золотий компас, що безпомилково, розрізняє правду.
А як же без цього виконати місію, як врятувати світ? До цієї книги я ще повернусь, а наразі хочу зазначити, що І частина трилогії Пулмана “Північне сяйво”, згідно з голосуванням близько 5 тисяч бібліотекарів, учителів і власників книгарень, 1995 р. отримала премію Карнегі та була визнана найкращою дитячою книжкою Британії за останні 70 років. Остання ж книжка серії – “Бурштиновий телескоп” – вперше в історії дитячої літератури отримала престижну ВІтбредівську премію у номінації “Найкраща книжка 2001 року”.
О тже, здавалось би, премії і визнання мають засвідчити відповідність змісту твору потребам дитячої літератури. Азваживши на те, що премії на Заході все ще розподіляють за принципом незаангажованості та не-упередженої об’єктивності, можна було б, довіряючи брендовій авторитетності нагороди, включити ці Твори якщо не до канону, то хоч бидо неканонізованої частини дитячої літератури.
Тетяна Михед, доктор філологічних наук, професор Київського славістичного університету
(1 votes, average: 5.00 out of 5)