Якщо тобі пощастило побувати в Причорноморському степу, там, де трав’яні хвилі переходять у сині морські простори, послухати отой дзвін і шум, і дзюрчання пташине з неба і з моря, то по-іншому будеш сприймати і твори Бабеля, і поезію Багрицького, і романтику Яновського.
Юрій Яновський – письменник величезної сили. Не повністю розкривши свій талант за часів панування соцреалізму, він таки залишив нам дивовижний світ “Вершників”. Сама назва дуже поетична.
Вершники в степу, а позаду них сходить сонце – у чиємусь серці ще живе
Страшна війна збирала свій урожай, і брати вбивали один одного, проклинаючи перед смертю, і вмивався кров’ю листоноша, і носило в морі Чорному шаланди з безпорадними, але відважними Половцями…
Та всі новели пронизує життєствердний настрій. Це оновлення, якому підпадають і люди, і земля. Так романтично сприймали революцію митці, хоча й бачили її криваву реальність.
Та вірилось, що це зміниться,
І хоча історія пішла своїм шляхом, безглуздо пе-рекреслювати подвиг тих, хто бився за нове життя, хто жив у сідлі, хто радісно віддавав життя, відчуваючи за собою народ.
Романтика революції завжди буде притягувати молодість. І через багато років вершники з зірками на будьонівках промайнуть на сторінках сучасного романтика Крапівіна, так само стикаючись із несправедливістю. Ось чому для мене “Вершники” Яновського – пісня про молодість та боротьбу, світ та жагу до подвигу.