Росія за свою багатовікову історію не раз міняла столицю. Петро Перший, тільки-но встигши закласти нове місто – Петербург, – переніс столицю туди. З тих пор почалося протистояння Петербурга й Москви, що претендують на звання головного міста країни. Ця боротьба не могла не відбитися в добутках письменників, що почувають дух часу.
Крім того, обоє міста самобутні й не схожі один на іншій: Москва – завжди кипляча, життєлюбна, діяльна; Петербург – похмурий, гордий, що зберігає традиції. Він, навіть втратившись офіційного статусу, залишався
Однак кожний письменник бачив ці міста через призму свого сприйняття. А місто – це насамперед люди. Не можна не згадати про А. С. Пушкіна, що жив в обох столицях (колишн і теперішньої), добре знав їх і присвятив їм чимало рядків. Він захоплюється гордовитої, що не здалася Наполеонові Москвою.
Вона з’являється в його добутках такої ж, який ми бачимо її сьогодні, – білокамінної, золотоглавої, сяючої: “Москва… як багато в цьому звуці для серця російського злилося!” Ці рядки знає, напевно, кожний.
Але Пушкін, при всьому його замилуванні Москвою, не харчує ілюзій щодо
Про це ж говорить і А. С. Грибоєдов в “Горі від розуму”. Усюди панують ледарство й показна розкіш. Ніхто не випробовує ні до чого скільки-небудь жвавого інтересу. Виключення становлять плітки, якими завжди багаті московські вітальні.
Усяка розсудлива людина повинен бігти від цього лицемірства якнайдалі як зробила Чацкий.
Такий манірної з’являється Москва у творах Пушкіна й Грибоєдова. Не такий Петербург. Пушкіна мало приділяє увагу світському суспільству, більше – місту, його духу. І Петербург з’являється перед очами як живий, коли читаєш рядка:
Люблю тебе, Петра створіння, Люблю твій строгий, стрункий вид, Неви державне теченье, Береговий її граніт…
Такі вірші міг написати лише людина, що істинно любить Петербург. Для Пушкіна це місто – втілення Петровского духу. Але Петербург може стати зовсім в іншому світлі. Чимало сказано в літературній критиці про “Петербург Достоєвського”. Гоголь, Некрасов говорили про місто аж ніяк не життєрадісно, однак ніхто ні до, ні після Достоєвського не описав Петербург настільки похмурим і моторошним.
У Достоєвського це місто темних підворіть, дворів-“колодязів”, завулків, трактирів, убогих квартир, що вопиют убогості, брудної ріки (про “державний теченьи” і мовлення немає). І місто самітності. Обстановка, звичайно, пов’язана із внутрішнім миром героїв. Ніяким іншої й не може бути Петербург Раскольникова й князя Мишкіна.
Виключенням у ряді творів Достоєвського є, мабуть, роман “Білі ночі”, де відчувається любов до міста з нальотом легкого смутку.
Дуже багато писав про Петербург Гоголь. У нього існує цілий цикл “Петербурзькі повісті”. Перша з повістей, “Невський проспект”, занурює в атмосферу веселощів, шуму й суєти, що панують на головній вулиці “культурної столиці”. Про Невський розказано з такою любов’ю, що здається, начебто ці слова належать корінному петербуржцеві, а не вихідцеві з української провінції.
З тією же старанністю пише Гоголь про інші вулиці. Вони з’являються в його викладі чистими, світлими, людними на противагу вулицям Достоєвського.
Але пишнота Петербурга відходить у Гоголя на другий план, оскільки пише він зовсім не путівник по місту, але сатиричні добутки. Байдужість, бюрократія, знеособлювання людини – от що хвилює письменника в першу чергу. Тому образ столиці роздвоюється.
Якщо Петербург з’являється в російській літературі в настільки різних іпостасях, то й Москва викликає не менш суперечливі почуття в письменників і поетів. А. П. Чехов присвятив їй цілий цикл оповідань “Серед милих москвичів”. Назва говорить саме за себе, хоча оповідання (як завжди в Чехова) висміюють людей і ситуації. Москвичі з’являються не такими вуж милими. Чехів проте дуже любив Москву.
Він писав про театри, про цирк, про ресторани, словом, про всі громадські місця, де завжди велике скупчення народу й зірке око письменника може помітити чимало цікавого. Чехів зауважує й жебрання, і лицемірство, і святенництво. Він іронічний, але дуже м’який, як воістину інтелігентна людина.
Чеховська Москва захоплює й затягує.
Не можна не згадати й “Москву шинкарську”, оспівану Сергієм Єсеніним. Тут кипить нічне життя, усе в димі, усе в п’яному вигарі. І немає нічого загального ні з пушкінської, ні із чеховською Москвою. У цій Москві панують розгул, пияцтво, немає нічого святого. Поетові хочеться вирватися із задушливої атмосфери шинків, побачити хоч шматочок чистого неба, вдихнути свіжого повітря.
Але виходу ні, і ця безвихідність, пригніченість діє й на читача. Як далека ця Москва від пушкінської!
Можна перелічити ще дуже багатьох письменників, які захоплювалися обома столицями або жахалися, але головне – писали про їх. Кожний – своєму, близьке серцю. І із цих розрізнених образів складається цілісна картина. Ми ніколи не зможемо побувати ні в стародавньому, світському Петербурзі, ні в купецькій Москві, але проте зможемо представити їх собі й пожвавити силою уяви завдяки тим, хто не утомлювався оспівувати обоє міста.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)