Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими… Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігали ся з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того – розшифрувала навіть генетичний код, то воістину шістдесяті роки
Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками: Я ж приходжу: мені до рук Варто знати кожнісіньку ваду, Але я вже скоріш помру, Ніж з ракети в авто пересяду! Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі. Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І. Драча “Ніж у сойці” сьогодні
“Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності тощо. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина”. Сонце в контексті Драчевої поеми – то не тільки небесне світило, джерело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чистих начал, що є в кожній людині.
У кожного, твердить Драч, мусить бути своє соице, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємося від випадкового, від вічної “суєти суєт”, стаємо вищими і красивішими… Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми. За останні десятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страшної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи “Ножа в сонці” трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є “Чорнобильська Мадонна” – крик одчаю, застереження людству… Певне, тривожнішого дзвону, ніж у цих поемах І. Драча, які закликають до пильності, не пролунало в жодній літературі.
Поет писав: Я землі належу. Весь. До дна. А до сонця золота струна Тчеться вітром, тчеться від землі – Я пливу до сонця на крилі.
Душу носять по світах вітри. Сонце мчить крилато догори. Я ж землі належу. До кісток.
До майбутніх буйних пелюсток. І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)