Присвята: Цвітові яблуні.
“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні кургани, прихиляюсь на самотню пустельну скелю.
…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Мати каже, що я (її бунтівливий
Насуваються дві грози, чується глуха канонада.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І думки мої – до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в “чека” (ЧК – чрезвьічайная комиссия).
Вона розташована в помешканні розстріляного шляхтича. Там збереглося все – химерні портьєри, портрети княжого роду. Слуги так же подають тепер уже нам вино.
На розкішній канапі сидить озброєний татарин і тягне своє азіатське “ала-ла-ла”.
Коли в моєму кабінеті збирається чорний трибунал комуни, тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахлива смерть.
Мої товариші ~ доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий). У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він нагадує мені каторжника.
Андрюша – з розгубленим обличчям. Ревком призначив його в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під постановою “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Коли доктор Тагабат чітко підписався під постановою “розстрілять”, мене раптово взяла розпука. Цей доктор з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, якому я піддався, не бачачи іншого виходу.
Мабуть, правда була за доктором, моїм злим генієм, а дегенерат, який, смакуючи, вдивлявся в літери, – палач із гільйотиною. А втім, чи не йому я в моменти великого напруження складав гімни? І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.
Свічі танули. До розстрілу присуджено шість, на цю ніч досить.
Я йшов пустельними вулицями. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки. Згадую, що на моїй совісті – шість життів.
Ні, шість сотень, шість тисяч, тьма!
Я приходжу до будиночка, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати прихиляє мою голову, говорить, що я зовсім себе замучив. Мати завтра піде в монастир і їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Я здригнувся: “Хиже навколо? Так думають тільки версальці!” І запевняю себе, що ніякої матері немає, це лише фантом.
Ні, неправда, моя мати є, і тут я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар.
Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Наші відступають і на фронті, і в тилу – паніка. Я й сам завтра кинуся в гарматний гул з батальйоном юних фанатиків комуни.
Але не менше я потрібен і тут. Поширюються глухі наріканні може спалахнути бунт. Вірні агенти ширяють по закавулках, і нікуди вже саджати “цей винний і майже невинний обивательський хлам” Так: будуть сотні розстрілів, і я збиваюся з ніг.
Андрюша просить відпустити його на фронт. У мене спалахує злість: він не може, він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Кричу, що коли ще раз так скаже, розстріляю і його.
Доктор Тагабат розреготався й передав мені справу № 282. Варто вий, що доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша. а й ми з доктором, пішов за підсудними. Потім привели черниць, які вели на ринку відверту агітацію проти комуни. Я смакував: через дві години їх не буде! Повернувся й рішуче сказав: “Розстрілять!” Раптом побачив матір.
Чи не галюцинація? Доктор Тагабат регоче: “Що. мама? Ти зрадник комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як роз правився з іншими!”
Я остовпів. Нарешті схопили й другий кінець моєї душі. Маю тепер лише одне право: “Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.
Різко кинув, щоб усіх відвели в підвал, і вийшов.
III
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я мушу бути послідовним.
Цілу ніч розбирав справи, періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією.
В обід прийшов Андрюша й попросив дозволу випустити мою матір, але я регочу й проганяю його.
Надвечір південну околицю міста було захоплено. Чорний трибунал збирається до втечі.
Різко кажу доктору, що через годину треба ліквідувати останню партію засуджених.
Через місто йде мовчазна процесія – на розстріл. Я йшов по до розі в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив, але відчував її. Може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Але ж це легкодухість!
Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога “до загірних озер невідомої пре красної комуни”. “І я тоді горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі”. Доктор сказав, щоб я робив, що хочу, зі своєю матір’ю.
Я дістав маузер, підійшов до матері, прихилив її голову до себе вистрілив. Потім дико озирнувся. Побіг. Повернувся, впав на колі-а й поцілував матір. І кинувся до свого батальйону.
А серед мертвого степу, в дальній безвісті, горіли тихі озера загірної комуни.
Коментар
У новелі “Я (Романтика)” зображена складна й трагічна революційна дійсність із кров’ю, смертю, насильством, сумом і втратою чогось по-справжньому вартісного. Герой фанатично вірить у майбутнє щастя “загірної комуни”, вважаючи, що для досягнення мети озволені будь-які засоби, навіть знищення тисяч і тисяч інакомислячих. Душа героя вагається у виборі добра і зла, роздвоюється, темний, фанатичний бік її перемагає: герой заради вірності ідеалам еволюції, заради примарних мрій страчує навіть рідну матір.
Збудоване ж на крові, як відомо, не може мати щасливого майбутнього.
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
(1893-1933)
Микола Хвильовий народився в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області) в родині робітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. У 1914-1916 роках воював фронтах Першої світової війни, там сформувалися його демократичні переконання. Почав писати. У тодішній столиці України Харкові був організатором літературних угрупувань “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”, “Політфронт”.
Видає поетичні збірки “В електронний вік”, “Молодість”, збірки новел та оповідань “Сині етюди”, “Осінь”.
У 1925 році письменник розпочав знамениту літературну дискусію про шляхи розвитку української літератури, щодо орієнтації її на “психологічну Європу” чи “пролетарську Москву”. На його адресу посипалися звинувачення, тому в 1927 році він разом із Яловим та Досвітнім виступив у пресі зі спокутувальним листом і вийшов із ВАПЛІТЕ. Виходять із друку “Твори в трьох томах” М. Хвильового.
Узимку 1928 року письменник поїхав за кордон. Наступного року вийшла його поетична книга “Досвітні симфонії”.
13 травня 1933 року, у свій день народження, в присутності друзів М. Хвильовий застрелився, залишивши записку: “Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію.
За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, … ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день.
Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія”.
Така рання трагічна смерть талановитого письменника була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)