Підручник Українська література 11 клас
Українська література 1920-1930 років
Микола Хвильовий (1893-1933)
“Я (Романтика)”
Микола Хвильовий як митець-новатор започаткував неоромантичну течію психологічного письма в українській літературі. Особливістю багатьох новел цього митця стало те, що сюжет у них відіграє не головну, а допоміжну роль, тому він часто розмитий, фрагментарний. Автор не подає власних остаточних висновків, здебільшого розкидаючи лише асоціативно влучні алюзії, але за відповідними фразами завжди криється настільки
Наприклад, у новелі “Я (Романтика)” здебільшого на рівні підтексту ерудований читач вловлює священне благоговіння безіменного персонажа, “главковерха чорного трибуналу комуни”, перед Паризькою комуною, адже в його думках постійно фігурують “версальці” (у Франції – прибічники й захисники короля
Новелу “Я (Романтика)” Микола Хвильовий присвятив “Цвіту яблуні” Михайла Коцюбинського, і це не випадково: в обох творах йдеться про тяжке й болісне роздвоєння особистостей головних героїв. Як ви пригадуєте з 10 класу, в імпресіоністичній новелі “Цвіт яблуні” безіменний персонаж карається через неадекватність реакції батька на смерть власної дитини, адже як митець, він автоматично запам’ятовує страшні деталі перебігу хвороби і фатального кінця життя дівчинки, щоб колись відтворити їх у художньому творі. У неоромантичній новелі голова трибуналу має зробити вибір між обов’язком розстрілювати всіх, хто проти радянської влади, й можливістю зберегти життя рідної неньки, котра несподівано опинилася в таборі ворогів. Поетика назви новели Хвильового віддзеркалює внутрішній конфлікт у свідомості безкомпромісного комісара, готового заради революції пожертвувати собою, і люблячого сина, для якого найціннішим у світі є життя матері. Як відомо, займенник “я” та іменник “романтика” у мовленні вживаються тільки в позитивному значенні, проте весь твір засвідчує, що для головного персонажа-оповідача романтикою, тобто чимось незвичайним, унікальним, таким, що можна відчути раз у житті, став жахливий злочин – убивство рідної матері.
Розповідь ведеться від першої особи для надання більшої достовірності описаному.
У душі безіменного чекіста з новели “Я (Романтика)” живуть і постійно ворогують між собою два антиподи: людина за подобою Божою, увиразнена думкою “Я – чекіст, але я і людина”, і ходяча догма, виконавець революційних рішень. Для героя новели як людини характерні ліризм душі, почуття любові, мрійливість; повага до минулого і жаль, що канули в Лету часи аристократизму (це підтверджує ставлення персонажа до сім’ї князя), благоговіння перед перламутровим кольором як символом вищості; обожнювання матері; розуміння внутрішніх високих поривів душі юного Андрюші, співчуття до нього; усвідомлення катівської суті трибуналу і його служіння дияволу; спроба врятувати людину в самому собі; здатність переживати муки совісті; логічні висновки про “шлях в нікуди” і водночас безсилля, неспроможність змінити поведінку. Для “залізного чекіста” притаманні: повсякчасна готовність до злочину; заперечення власних естетичних уявлень, вміння заглушити голос совісті; уникання від відповідальності перед власним сумлінням за допомогою висновку “так треба”; виховання у собі рис надлюдини, рівняння на справжнього “сторожового пса революції”; засліплення ідеями; брутальність, цинізм, жорстокість у поведінці; більшовицький фанатизм; підміна справжніх істин фальшивими; внутрішня потреба вбивати; романтизація найстрашнішого кримінального злочину.
Новела “Я (Романтика)” недарма розпочинається епілогом. Образ Богородиці асоціюється з образом Марії із вірша “Скорбна матір” Павла Тичини та з біблійним образом Пречистої Діви. Для головного героя це ще й символ рідної матері, уособлення усього найсвятішого, всепрощаючого у своїй любові. Велику роль у новелі відіграє ідея “загірньої комуни”, образ-символ, асоціативно почерпнутий з уявлень Григорія Сковороди про “нагірню республіку” як місце раю на землі. Символічним є також бій годинника, що часто повторюється тоді, коли людське начало на короткий час бере верх над тваринним.
Годинник у новелі символізує пересторогу Бога, стає постійним нагадуванням головному персонажеві про короткочасність життя людини та її потребу в будь-яку хвилину дати звіт за свої вчинки перед Всевишнім. Безіменний голова трибуналу – революційний романтик, який мріє про щастя для всіх у майбутньому, хоч би це примарне щастя будувалося на ріках крові. Врешті, він уже не просто мріє, а безповоротно втягується злочинним виром: судить, допитує, розстрілює, причому робить це, роздумуючи й самовиправдовуючись, що так було завжди, бо “темна історія цивілізації”.
Те, що “чорний трибунал” засідає у княжому палаці, його члени ходять у брудних чоботах по м’яких килимах, користуються послугами лакеїв, п’ють дорогі княжі вина, можна розцінювати як нестерпне бажання плебсу порозкошувати в тих умовах, у яких досі жили аристократи. Хвильовий наголошує, що підлеглі голови ревтрибуналу зневажливо й нахабно розглядають портрети княжого сімейства, а перед мирними жителями демонструють свою всемогутність, вищість. До того ж, між самими членами ревтрибуналу немає злагоди. Вони в’їдливо висміюють один одного, провокуючи на страшні злочини. Крім голови ревтрибуналу, ніхто з його команди, за винятком юного й м’якосердого Андрюші, ніколи не був романтиком.
Минуле виродженця-дегенерата пов’язане з криміналом, недаремно про нього так висловився безіменний чекіст: “Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки”. До того ж, специфічна будова черепа (“низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся и приплюснутий ніс”, “трохи безумні очі”) й авторське визначення “дегенерат” засвідчують, що цей персонаж тупий, жорстокий, з яскраво вираженою тваринною вдачею. На відміну від безіменного голови ревтрибуналу, доктора Тагабата й татарина, дегенерат “тільки тоді йшов з поля, коли танули дими й закопували розстріляних”, тобто завжди перевіряв, чи справді загинули всі, кому трибуналом винесено вирок. Доктор Тагабат – тип людини розумної і освіченої, але надзвичайно цинічної й жорстокої.
Підсумовуючи свої висновки про нього, голова трибуналу підкреслює: “Це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главко-верх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Саме доктор Тагабат наносить найболючіший удар головному персонажеві: “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!
Сісі захотів? “Мамо”?!”. Коли ж у вирішальну хвилину цей поставлений партією для нагляду над головою трибуналу та його вчинками доктор нібито проявляє співчуття (“Ваша мати там! Робіть що хочете!”), то не тільки голові ревтрибуналу, а й усім потенційним читачам твору ясно, що доктор Тагабат лише випробовує чекіста. Стежить за кожним рухом свого начальника й дегенерат.
Саме він після того, як чекіст розправився з ненькою, не забарився відірвати його від тіла, не дозволивши ні поховати, ні навіть попрощатися.
Володимир Костецький. Допит ворога. 1937
Протягом дії в новелі безіменний чекіст катастрофічно деградує й наприкінці твору повністю уподібнюється до дегенерата й доктора Тагабата. Автор підкреслює, що коли в Андрюші був хоч один-єдиний шанс вийти із сатанинської гри – вирушити на фронт замість того, щоб далі працювати членом трибуналу, то для главковерха й цього шансу не існувало. Так, був момент, коли він міг розстріляти дегенерата й випустити полонених мирних жителів з підвалу, був час, коли він міг взагалі “забути” про їхнє існування під час відступу, але, виявляється, крім доктора Тагабата й дегенерата, за кожним рухом помислів безіменного чекіста стежив ще й він сам – точніше, його темна, звіряча сутність, для котрої вбити матір було такою ж потребою довести власну вищість, як була нестерпна, всеперемагаюча потреба в персонажа Федора Достоєвського “Злочин і кара”, котру Родіон Раскольников сформулював афористично: “Тварюка я тремтяча чи право маю?”.
Безкарність, вседозволеність членів ревтрибуналу в новелі Хвильового “Я (Романтика)” виліпила із загалом непоганої людини страшного звіра в людській подобі.