Складні завдання його відверненого мистецтва для Лужина нескінченно легше простих завдань життєвих. Він “не житель емпірею”; життя без Валентинова й одруження зв’язані для нього з необхідністю як би відвертати й пристосуватися до умов реального буття. Зовні й спочатку всі начебто із гріхом навпіл налагоджується.
Вражаючи оточую щих безглуздістю й незграбністю вчинків, Лужин переборює повсякденні, нескінченно важкі для нього справи: живе, жениховствует.
Але це подолання лише гадане. Лужиним рухає автоматизм, яким не можна
Перед самою партією з Турати “захист Лужина” виявляється знайдена, але перед натиском реального миру Лужин стає беззахисний зовсім. Він майже нічого вже не розуміє. У рішучу годину, коли Лужин з Турати сидять уже перед дошкою, відбувається подія, на вид простої, але із чудовою глибиною знайдене Сириним: Турати не грає свого дебюту
Він не зважується ризикувати. Не шаховий, але життєвий розрахунок їм рухає, і, таким
Лужин виявляється беззахисний перед Турати, як перед усім, що ставиться до дійсності. Він навіть не встиг дограти партію – свідомість його скаламутилося. Зрештою його відвезли в санаторій.
Герої роману дарма думають, начебто Лужин перевтомлений миром шаховим. Ні, він не виніс миру реального
Партію з Турати залишив він у програшному положенні – тому що під час неї вперше повністю випав з дійсності, “шахові безодні” його поглинули. ПРО СИРИНА (“Відродження” (Париж) від 13 лютого 1937 р.) При ретельному розгляді Сирин виявляється по перевазі художником форми, письменницького прийому, і не тільки в тім загальновідомому й загальновизнаному змісті, що формальна сторона його писань відрізняється винятковою розмаїтістю, складністю, блиском і новизною. Але в око^-те кидається тому, що Сирин не тільки не маскує, не ховає своїх прийомів, як найчастіше надходять всі й у чому Достоєвський, наприклад, досяг разючої досконалості, – але навпроти: Сирин сам їх виставляє назовні, як фокусник, що, уразивши глядача, відразу показує лабораторію своїх чудес. Отут, мені здається, ключ до всього Сиринові
Його добутки населені не тільки діючими особами, але й незліченною безліччю прийомів, які, точно ельфи або гноми, снуючи між персонажами, роблять величезну роботу: пиляють, ріжуть, прибивають, малюють, на очах у глядача ставлячи й розбираючи ті декорації, у яких розігрується п’єса. Вони будують мир добутку й самі виявляються його непереборно важливими персонажами. Сирин їх тому не ховає, що одне з головних завдань його – саме показати, як живуть і працюють прийоми. Є в Сирина повість, цілком побудована на грі самочинних прийомів. “Запрошення на страту” є не що інше, як ланцюг арабесок, візерунків, образів, підлеглих не ідейному, а лише стилістичній єдності (що, втім, і становить одну з “ідей” добутку).
В “Запрошенні на страту” немає реального життя, як немає й реальних персонажів, за винятком Цинцинната. Все інше – тільки гра декораторів-ельфів, гра прийомів і образів, що заповнюють творчу свідомість або, краще сказати, творчий марення Цинцинната. Із закінченням їхньої гри повість обривається. Цинциннат не страчений і не не-страчений, тому що протягом всієї повісті ми бачимо його в уявлюваному світі, де ніякі реальні події неможливі
У заключних рядках двомірний, намалеванний мир Цинцинната валив, і по упалих декораціях “Цинциннат пішов, – говорить Сирин, – серед пилу, і занепалих речей, і полотен, що тріпотіли, направляючись у ту сторону, де, судячи з голосів, стояли істоти, подібні йому”. Отут, звичайно, представлене повернення художника із творчості в дійсність. Якщо завгодно, у цю хвилину страта відбувається, але не там і в не в тому розумінні, як її чекали герой і читач: з поверненням у мир “істот, подібних йому” припиняється буття Цинцинната-художника. Сиринові властива що усвідомить або, бути може, тільки пережита, але тверда впевненість, що мир творчості, щирий мир художника, работою образів і прийомів створений з гаданих подоб реального миру, але в дійсності із зовсім іншого матеріалу, настільки іншого, що перехід з одного миру в іншій, у якому би напрямку не відбувався, подібний смерті
Він і зображується Сириним у вигляді смерті. Якщо Цинциннат умирає, переходячи із творчого миру в реальний, то назад – герой оповідання “Terra incognita” умирає в ту мить, коли нарешті цілком поринає в мир уяви. І хоча перехід відбувається тут і там у діаметрально протилежних напрямках, він однаково зображується Сириним у вигляді розпаду декорацій. Обидва мири по відношенню друг до друга для Сирина ілюзорні. Точно так само й торговець метеликами Пильграм, герой однойменного оповідання, умирає для своєї дружини, для своїх покупців, для всього миру – у цю мить, коли він нарешті відправляється в Іспанію – країну, що не збігається з теперішньою Іспанією, тому що вона створена його мрією
Точно так само й Лужин умирає в ту мить, коли, викидаючись із вікна на бліді й темні квадрати берлінського двору, він остаточно випадає з дійсності й поринає в мир шахової своєї творчості – туди, де немає вже ні дружини, ні знайомих, ні квартири, а є тільки чисті, абстрактні співвідношення творчих прийомів. Якщо “Пильграм”, “Terra incognita” і “Запрошення на страту” цілком присвячені темі співвідношення мирів, то “Захист Лужина” – перша річ, у якій Сирії став уже на весь зріст свого дарування (тому, може бути, що тут уперше знайшов основні мотив своєї творчості), – те “Захист Лужина”, належачи до того ж циклу, у той же час містить уже й перехід до іншої серії сірійських писань, де автор ставить собі інші проблеми, незмінно, однак же, пов’язані з темою творчості й творчої особистості. Ці проблеми носять трохи більше обмежений, можна б сказати – професійний характер
В особі Лужина показаний самий жах такого професіоналізму, показано, як постійне перебування у творчому світі з художника, якщо він – талант, а не геній, немов би висмоктує людську кров, перетворюючи його в автомат, не пристосований до дійсності й гине від соприкоснований з нею… Життя художника й життя прийому у свідомості художника – от тема Сирина, у тім або іншому ступені що розкриває чи не у всіх його писаннях, починаючи з “Захисту Лужина”. Однак художник (і говорячи конкретніше – письменник) ніде не показаний їм прямо, а завжди під маскою: шахіста, комерсанта й т. д. Причин тому, я думаю, трохи.
З них головна полягає в тім, що й отут ми маємо справу із прийомом, втім досить звичайним. Формалісти його кличуть остранением. Він полягає в показивании предмета в незвичайній обстановці, що надає йому нове положення, що відкриває в ньому нові сторони, що змушує сприйняти його непосредственнее. Але є й інші причини
Представивши своїх героїв прямо письменниками, Сиринові довелося б, зображуючи їхню творчу роботу, вставляти роман у роман або повість у повість, що непомірно ускладнило б сюжет і зажадало б від читача відомих пізнань у письменницькому ремеслі. Те ж саме, лише із трохи іншими труднощами, виникло б, якби Сирії їх зробив живописцями, скульпторами або акторами
Він позбавляє їхніх професійно-художніх ознак, але Лужин працює в нього над своїми шаховими проблемами, а Германн над задумом злочину зовсім так, як художник працює над своїми створеннями… Я, втім, думаю, я навіть майже впевнений, що Сирії, що володіє великим запасом уїдливих спостережень, коли-небудь дасть собі волю й подарує нас безжалісним сатиричним зображенням письменника. Таке зображення 6ило б цілком природним моментом у розвитку основної Теми, которою він одержимо
(1 votes, average: 5.00 out of 5)