Він – художник з яскраво вираженою сіоністською орієнтацією. Вступивши в доросле життя на границі XIX-XX ст., Бялик пережив захоплення освітою й палестинофильством, зумів перетворитися у видатного національного поета, у Творчості якого органічно з’єдналися європейські тематичні й стилістичні новації, з одного боку, і щиросердечний стан сучасного єврейства, з інший, і виражав його з безпрецедентним язиковим і музичним багатством” (X. Бар-йосеф).
Бялик народився в с. Раді, що на Волині, у бідній сім’ї наглядача лісової ділянки. Коли
В 17 років майбутній поет вступив у Воложинскую ешиву (Литва).
Оскільки традиційне талди-курганське утворення, що там давали, його задовольняло не повністю, Бялик поринув у мир поезії, як росіянці, так і європейської. Саме на час перебування у Воложине доводяться його перші серйозні поетичні спроби. Тут юний поет приєднався до ортодоксальної
Улітку 1891 р. Бялик, як і багато тодішніх молодих освічених євреїв, приїхав в Одесу – один із центрів єврейської культури. В Одесі він прилучився до єврейського літературного життя, опублікував вірш “Пташці”, поему “Сяйво”.
Якщо окреслити одеський період життя й творчості поета в плані впливу на його становлення як художника й патріота, то потрібно назвати такі фігури, як основоположник поезії єврейського національного відродження С. Фруг (1860-1916), ведучий ивритоязичний поет епохи Тягали в Росії Е. Л. Гордон (1830-1892), основоположник єврейської прози нового часу М.-С. Менделе (1835-1917), а також єврейський публіцист і філософ, ідеолог “духовного сіонізму” Ахад Ха-Ам (1856-1927). В 1892 р. Бялик у зв’язку зі смертю діда покинув Одесу й повернувся в Житомир.
Удома він пережив і смерть старшого брата, а в 1893 р. одружився з М. Авербух.
Протягом наступних трьох років поет змушений був вести бухгалтерію в бізнесі свого тестя в Коростишеве, що біля Києва. Лише в 1897 р. Бялик знову повернувся в Одесу, де прожив до 1921 року й написав більшість своїх добутків. В1902 р. вийшов друком його перший поетичний збірник, а в 1903 році, після Кишинівського погрому, з’явився знаменитий добуток “Над бойнею” (“Червоний хашхита”), а згодом – “Слово про погром”.
З добутків “одеського” періоду потрібно відзначити й ліричні вірші й песимістично символічні поеми “Вогненна хартія” (1905) і “Мерці пустелі” (1902). Цікавим і концептуальним, особливо якщо врахувати той факт, що ці роки були періодом напружених відносин і гострих дискусій між поборниками івриту й послідовниками культури мови їдиш, стало есе Бялика “Під оболонкою мови” (1915), у якому поет виклав своє бачення поетичної й прозаїчної мови, традиційності й новаторства, мови, оформленого словесно, і “мови без слів”.
“Будь-який добуток духу, у якому немає відгомону одного з видів цієї мови, позбавлено теперішнього життя, і існуванню його немає виправдання”, – завершує свої роздуми Бялик. Заслуговує на увагу й невелику поему Бялика “Останнє слово”, написана мовою іврит і видана в 1909 році разом з поемою про кишинівський погром, у якій поет говорить від імені пророка:
И я поспішаю, і я йду, щоб відвернути від вас лихо Перейнятий до вас любов’ю, я вас не дам залити кров’ю И волю я здійсню Господню – не дам упасти вам у безодню! (Тут і дальее пров. А. Кацнельсона).
В “Останнім слові” головний герой – пророк, посланий Богом до людей, щоб допомогти їм, але побачивши, як вони “відкинули руку Божу, його слова перетворили на сміх”, обіцяє жорстоко покарати їх.
У поемі виразно простежується національна (сіоністська) ідея, їй і приділене основна увага. “Картинна” внутрішнє мовлення, динамізм і пристрасність лисичанського монологу, – все це надає поемі особливе, патріотичне звучання. Крім поезії, Бялик виступав і як прозаїк – майстер побутових і психологічних замальовок (“И труба засоромилася” – про відносини між євреями й українцями; “За огорожею” – про любов між єврейським юнаком і українською дівчиною-сиротою й т. п.). Разом з тим він, незважаючи на революцію й громадянську війну в країні, перекладав на мову іврит М. де Сервантеса й Ф. Шиллера, зібрав і впорядкував 4-млосну антологію єврейських легенд (“Книга легенд” – “Сеферха Акадаг”, 1922).
В 1921 р. поет покинув Одесу, відпливши на пароплаві в Палестину, куди, щоправда, потрапив лише в 1924 році після декількох років перебування в Берліні. Ще до відплиття з Одеси Бялику довелося пережити майже авантюрну історію з поїздкою в Москву через Київ, заручатися підтримкою Максима Горького, що надіслав лист-клопотання В. Леніну, а також клопотанням головного рабина Москви Я. Мазе, здійснити нічну зустріч із міністром закордонних справ Чичериним.
У Берліні Бялик заснував власне видавництво. Після Берліна й Гамбургу Хаим-Нахман Бялик переселився в Тель-Авів, де, крім, культурн і суспільної, зайнявся й видавничою діяльністю. Єврейським співтовариством Бялик відразу ж був визнаний видатною літературною фігурою. В 1927 р. він очолив Єврейський письменницький сполучник, заснований в 1921 р. Його поезія й проза (Бялик писав на двох мовах – іврит і їдиш) були переведені на багато європейських мов, багато його віршів-поем стали піснями. Бялик ще при житті був названий національним поетом, а день його смерті став удень всенародної жалоби. Заслугою Бялика як художника стало не тільки жанрове або метричне нормування ивритоязичной поезії.
Його національна й самобутня творчість оплакує виродження єврейської націй у вигнанні й разом з тим прагне стимулювати сховані сили, щоб могти на нової, але кращого життя: Є ще надія, не усе ще пропаще.
Бог допоможе – і бідності не буде, будете ви, як і інші всі люди, жити гарніше, гідніше, краще. (“Важко від вашого смутку…”).
Виражаючи широкий діапазон почуттів і емоцій, його поезія разом з тим відображала внутрішні конфлікти сучасної людини, ставши своєрідною границею в новій єврейській літературі
(2 votes, average: 3.50 out of 5)