Віршування, або Версифікація (лат. versus – вірш та facio – роблю) – 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система В. – це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи – квантитативну
Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т. п. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система В. визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: – довгий склад, короткий склад, а також ненаголошений, – наголошений склад, // цезура, V лейма.
Початком українського літературного В. слід вважати кінець XV ст., коли Юрій Котермак видрукував латиномовний віршовий вступ до “Прогностичної оцінки 1483 року”. Від часу публікації силабічного вірша Герасима Смотрицького в “Острозькій Біблії” (1581) розпочався період силабічної версифікації. Він проіснував майже до кінця XVIII ст., поступово витісняючись силабо-тонікою, перші ознаки якої з’явилися В доробку Г. Сковороди, а невдовзі, у XIX ст., стали панівними в новій українській літературі. Найповніше проявились вони у творчості Т. Шевченка, сягнули свого розмаїття в ліриці І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка та ін.
Версифікація XX ст. в українській поезії розвивається за наявності різних потоків – при чільному посіданні силабо-тонічного вірша досить потужними виявилися тонічні та помежові версифікаційні струмені з тяжінням до поліметричності, верлібрів тощо. Попри велику роль, котру виконують у В. відповідні системи, певні віршові розміри, неабияке значення надається у ньому іншим ритмотвірним чинникам, засобам структуризації (комплекс римування, стилістичні фігури, тропіка, багатство строфічних форм та поетичних жанрів тощо). Засвоєння законів та механізмів В. сприяє розкриттю таланту, за відсутності якого воно засвідчує у кращому випадку лише версифікаційну майстерність автора.
В. індиферентне до такої імітації.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)