Виклад змісту добутку “Вигадані історії” ПІВДЕНЬ

Буенос-Айрес, 1939 р. Хуан Дальманн служить секретарем у муніципальній бібліотеці на вулиці Кордова. Наприкінці лютого з ним відбувається несподіваний випадок. У цей день у його руки попадає рідке видання “Тисячі й однієї ночі” у перекладі Вайля; поспішаючи розглянути своє придбання, він, не чекаючи ліфта, вибігає по сходам. У темряві щось зачіпає його чоло – птах, кажан? Жінка, що відкрила Дальманну двері, скрикує від жаху, і, провівши рукою по чолу, воно бачить кров.

Він порізався об гострий край тільки що пофарбованих дверей, що залишили відкритої. На світанку Дальманн прокидається, його мучить жар, а ілюстрації до “Тисячі й однієї ночі” мішаються з кошмаром. Вісім днів тягнуться як вісім століть, що оточує здається Дальманну пеклом, Потім його забирають у лікарню. По дорозі Дальманн вирішує, що там, в іншому місці, він зможе спокійно заснути.

Як тільки вони приїжджають у лікарню, його роздягають, оббривають йому голову, прикручують до кушетки, і людина в масці всаджує йому в руку голку. Опам’ятавшись із приступами нудоти, забинтований, він розуміє, що дотепер перебував лише напередодні пекла, Дальманн стоїчно переносить хворобливі процедури, але плаче від жалості до себе, довідавшись, що ледве не вмер від зараження крові. Через якийсь час хірург говорить Дальманну, що той незабаром може поїхати доліковуватися в садибу – стародавній довгий рожевий будинок на Півдні, що дістався йому від предків. Обіцяний день настає.

Дальманн їде в найманому екіпажі на вокзал, почуваючи щастя й легеню запаморочення. До поїзда залишається час, і Дальманн проводить його в кафі за чашкою забороненого в лікарні кава, погладжуючи величезного чорного кота

Поїзд коштує в передостаннього перону. Дальманн вибирає майже порожній вагон, закидає валіза в сітку, залишивши собі книгу для читання, “Тисячу й одна ніч”. Книгу цю він взяв із собою не без коливань, і саме рішення, як йому здається, служить знаком того, що нещастя минули.

Він намагається читати, але марне – це ранок і саме існування виявляються чудом не меншим, чим Казки Шахразады.

“Завтра я прокинуся в садибі”, – думає Дальманн. Він почуває себе одночасно як би двома людьми: один рухається вперед по цьому осінньому дні й знайомих місцях, а іншої терпить принизливі образи, перебуваючи у відмінно продуманій неволі. Наближається вечір. Дальманн відчуває своя повна самітність, і іноді йому здається, що він подорожує не тільки на Південь, але й у минуле. Від цих думок його відволікає контролер, що, перевіривши квиток, попереджає, що поїзд зупиниться не на тій станції, що потрібна Дальманну, а на попередньої, тільки-но йому знайомій.

Дальманн сходить із поїзда майже посередині поля. Тут немає ніякого екіпажа, і начальник станції радить найняти його в крамниці за кілометр від залізниці. Дальманн іде до крамниці повільно, щоб продовжити задоволення від прогулянки.

Хазяїн крамниці здається йому знайомим, але потім він розуміє, що той просто схожо на один із службовців лікарні. Хазяїн обіцяє закласти бричку, і щоб скоротати час, Дальманн вирішує повечеряти тут же. За одним зі столів галасливо їдять і п’ють хлопці. На підлозі, привалившись до стійки, сидить смаглявий старий у пончо, що здалося Дальманну втіленням Півдня.

Дальманн їсть, запиваючи вечерю терпким червоним вином. Раптом щось легеня вдаряється об його щоку. Це виявляється кулька хлібної м’якушки. Дальманн у розгубленості, він вирішує зробити вигляд, що нічого не трапилося, але через кілька хвилин у нього попадає інша кулька, а хлопці за столом приймаються реготати. Дальманн вирішує піти й не дати втягти себе в бійку, тим більше що ще не видужав.

Хазяїн стривожено заспокоює його, називаючи при цьому по ім’ю – “сеньйор Дальманн”.

Це тільки погіршує справу – дотепер можна було думати, що тупа витівка хлопців зачіпає випадкову людину, тепер же виявляється, що це випад проти нього особисто.

Дальманн повертається до хлопців і запитує, що їм потрібно. Один з них, не перестаючи сипати лайками й образами, підкидає й ловить ніж і викликає Дальманна битися. Хазяїн говорить, що Дальманн незбройно. Але в цей момент сидячий у куті старий-гаучо кидає йому під ноги кинджал. Немов сам Південь вирішує, що Дальманн повинен битися.

Нагинаючись за кинджалом, він розуміє, що зброя, якою він майже не володіє, послужить не захистом йому, а виправданням його вбивці. “У лікарні не допустили б, щоб із мною трапилося що-небудь подібне”, – думає він і слідом за хлопцем виходить у двір. Переступаючи поріг, Дальманн почуває, що вмерти в ножовій бійці під відкритим небом, миттєво, було б для нього рятуванням і щастям у ту першу ніч у лікарні. І якби він міг тоді вибрати або придумати собі смерть, він вибрав би саме таку

И, міцно стискаючи ніж, Дальманн іде слідом за хлопцем

В. С. Кулагина-Ярцева


Виклад змісту добутку “Вигадані історії” ПІВДЕНЬ