Шкільний твір на прикладі книги Світлани Олексійович “У війни нежіночно обличчя”. Хто б, що не говорив, але світова історія та історія власного народу – це не інформація з рубрики “Це повинні знати кожен”. Вивчення історії не є засвоєнням інформації, не є запам’ятовуванням такий собі гуманітарної таблиці множення: історію народу потрібно не вивчити, а в міру своїх моральних здібностей осмислити й пережити. Саме пережити “реальне” – тим воно реальніше і страшніше.
Через якийсь внутрішньої загадки, чи то за покликом
За порадою вчителя я прочитала книгу білоруської письменниці Світлани Олексійович “У війни нежіночно обличчя”. Це твір приголомшила мене, і, сказати відверто, шокувало. Раніше я ніколи не замислювалася над тим, що війни
Точніше навіть не вона її написала, так як цей твір складається зі спогадів десятків жінок, які брали участь у Великій Вітчизняній. Це так званий “роман-ораторія”, складений з багатьох голосів.
У Радянській армії воювало близько мільйона жінок. У своєму творі письменниця зображує “жіночу війну”, як би не скромно не звучало. Коли жінка у званні старшого лейтенанта, лягаючи спати на кілька пічних годин перед наступним боєм, який може стати і останнім, одягає сережки, аби відчувати себе хоча трохи жінкою.
Коли медсестра не може залишити на полі бою пораненого німецького солдата, тому що він теж людина, 18-річний юнак, так само не винний ні в чому, як і всі інші юнаки, які потрапили в саме пекло війни. Коли молода дівчина під час загибелі військового судна у темряві та божевілля обстрілу прагне врятувати хоча б когось, бо знає, що добре плавала з дитинства.
Я розумію, чому цю книгу не дозволяли друкувати в Радянському Союзі. Тим дурніші стає війна – Навіть переможна війна – коли жінка, призначена дати початок нового життя, йде вбивати, так як виникає потреба захистити свою Батьківщину. Тим абсурдніше стає війна, коли з жінки намагаються зробити солдата, “універсального солдата”, а молоді дівчата, відклавши снайперські гвинтівки, ввечері співають. Крім того, в цьому творі немає героїчного в звичайному розумінні, але багато живого, і вся війна – антигуманна, абсурдна.
Така, якою вона і є. Зізнаюся, у мене навіть не вистачає сили переказати найбільш вражаючі епізоди цього твору. І я не могла стримати сліз, читаючи цей твір.
Війна – Набагато більше, ніж дати основних боїв і статистика загиблих. Війна – абсурд і трагедія, коли природні ролі людей – давати життя дітям, жити заради миру і гармонії – нівелюються. Я колись і не підозрювала, що війна є такою страшною. Мені було важко читати цю книгу, тому що дуже сильна, у ній концентрація шокуючих, тим не менш, реалістичних, подій, людського болю і абсурдності описуваного. Але я неймовірно рада, що вчителька порадила мені саме цей твір: є такі сторінки історії, на які не можна закривати очі, які потрібно відчути самому і пережити, і – в міру сил – переосмислити.
Аби ніколи не повторився жах війни з нежіночно, ба навіть більше – нелюдським обличчям.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)