Відображення війни у французькій літературі

Події розгорнулися блискавично й прийняли трагічний для Франції зворот. У вересні 1939 року Франція вступила у війну з Німеччиною. До травня 1940 року вона переживала період “дивної війни”, коли правителі Франції особливо усердствовали в переслідуванні французьких демократичних сил, а не в боротьбі з фашизмом.

10 травня 1940 року в країну вторглись німецькі війська, і вже 22 червня була підписана капітуляція. Дві третини Франції були окуповані, а на іншій її частині влаштувався недовговічний маріонетковий режим уряду “Віші”; у листопаді

1942 року гітлерівські й італійські війська окупували й цю територію

Пораженські або песимістичні настрої, “дух Віші”, дух колабораціонізму й обскурантизму поширилися у французькій літературі з 1940 року досить помітно. Серед літераторів, що ганьбили країну, подвизались насамперед представники вкрай правого крила французької літератури – начебто расиста й циніка Селіна й ін. Створення режиму “Віші” було практичним здійсненням реакційної, монархічної ідеології, здавалося реваншем для тих реакційних сил, які не змогли узяти гору ні в роки “справи Дрейфуса”, ні в лютому 1934 року.

Але й мэтр

естетів Андре Жид приєднав свій голос до ганебного хору – покинувши Францію, він міркував про могутність гітлерівської імперії й про безсилля Опору. Андре Бретон і деякі інші письменники-модерністи влаштувалися в Америці. Із цього далека Бретон засуджував фашизм, але в той же час застерігав від.”зіткнення ідей з людською масою” і переконував, що Війна оголила “безсилля реалізму” і стимулювала розвиток сюрреалізму

Але не сюрреалізм, а реалізм одержав у роки війни ^потужний стимул розвитку. Якщо говорити про справжні завоювання французької літератури, то насамперед це Література Опору, особливо поезія,- вірші Арагону, Элюара й інших поетів

Окупація Франції викликала в літературі різке розмежування сил. Риса пройшла насамперед між тими, хто зрадив, упокорився, і тими, хто виявився здатним до опору, хто вибрав боротьбу. Рух Опору наростав з кожним роком, вилившись в,1944 року в народне повстання, що звільнило від гітлерівців Париж. Цей рух було складним по своєму політичному складі – політично складним був і вигляд літератури Опору

Ядром і самою активною частиною патріотичної літератури були комуністи; їм належала провідна роль у зімкненні письменників-антифашистів, у створенні в 1941 році Національного комітету письменників, у виданні патріотичної літератури, у виробленні эстетических принципів літератури Опору. Друкованим органом Національного комітету стала газета “Леттр франсез”. Це підпільне літературне видання готовив письменник-комуніст, у недавнім минулому редактор журналу “Коммюн”, Жак Декур.

Однак плід своїх праць Декур не побачив – навесні 1942 року гітлерівці розстріляли Декура, а перший номер газети вийшов восени того ж року. У Парижі діяло також підпільне видавництво “Північ”, організоване Веркором, на півдні-видавництва “Зірки” і “Французька бібліотека”, що поєднували навколо себе письменників Опору

Неоднорідна в політичних відносинах, ця література була неоднорідної й у своїх художніх принципах. Звичайно, боротьба проти окупантів у різних письменників будила цивільні почуття, загострювала увагу до політичних проблем, демократизувала їхнє мистецтво. У цій боротьбі переборювалися распространившиеся напередодні війни й у роки “дивної війни” настрою розгубленості й песимізму.

Війна поставила літературу перед подіями великими, загальнонаціональними, допомогла вивести мистецтво з полону естетства й суб’єктивізму, з полону дрібної проблематики. Розвивалося почуття суспільної відповідальності й суспільної значимості мистецтва. Звірства фашизму збудили бажання захистити й возвеличити людини

Безпосередньо в роки Опору плідний його вплив виявився сильніше всього в поезії. Чимало поетів, дуже далеких друг від друга по політичним і эстетическим переконаннях, були залучені в епопею Опору й епопею цю у своєму мистецтві відбили. Поезія тоді надзвичайно оживилася й освіжилася: вона зайняла не тільки в житті мистецтва, але й у житті французького суспільства таке місце, якого, мабуть, ніколи раніше не займала. Не дивно, що затвердилася вона як національна і як реалістична поезія.

Досвід найбільшого поета французького Опору^- Луи Арагону мав тому виняткове по важливості й по характері значення. Його практична й теоретична робота, спрямована на відродження національної поезії, його патріотична поезія залишаться як один із самих могутніх доказів розквіту мистецтва, що черпає свою силу в житті народу, у національному художньому досвіді”.

Про це говорить і творчість іншого великого поета – Поля Элюара (псевдонім П. Гренделя, 1895-1952). Шляхи Арагону й Элюара, найбільших поетів-сюрреалістів, спочатку, в 20-і роки, були близькі. Потім ці шляхи розійшлися – Элюар і в 30-і роки співробітничав із Бретоном. А в роки війни Арагон і Элюар знову виявилися поруч, але вже в антифашистському підпіллі, у комуністичній партії (Элюар вступив у партію в 1942 році). Поля Элюар, як і Арагон, у реальності, у бойових справах патріотів, знайшов джерело поетичного натхнення.

До тому були відомі передумови й раніше – у роки першої світової війни починаючий поет оспівував життя, любов, мир (збірник “Вірші для миру”, 1918; перший збірник віршів Элюара був виданий в 1917 році). В 1936 році поет був в Іспанії, і в його віршах зміцнилися оптимістичні мотиви, з’явилися нові, суспільні, антифашистські Теми (збірник “Природний хід речей”, 1938). Від крайностей сюрреалізму поезію Элюара рятував незмінний ліризм, усе більше осознававшееся поетом тяжіння до “іншим”, до “спільності” і турбота про простоту вираження.

Элюар був поетом любові; правда, він занадто довго не цурався принципів сюрреалістичної поезії, “нищівний видимий світ”. Збірникам 20 – початку 30-х років (“Осередок болю”, “Безпосереднє життя” і ін.) бракувало відчутного, конкретного образа людини; почуття розчинялися в ланцюзі незліченних “несподіванок”, асоціацій”і метафор