Вічна пісня дитинства за повістю М. Стельмаха “Гуси-лебеді летять”

Розміщено від Tvіr в Суббота 29 мая

Михайло Стельмах – цікавий, самобутній, талановитий письменник. Один з видатних і вдумливих художників слова. Він одночасно поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Одним із кращих автобіографічних творів української літератури XX столітт) є повість “Гуси-лебеді летять”.

В її основу лягли спогади майбутнього письменника про своє дитинство, що минуло в подільському селі. Тому й розповідь ведеться від імені сільського хлопчика Михайлика. Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів.

Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту цих чудових птахів хлопчику ставало на серці і радісно і сумно. Він знав, що лебеді полетіли “на тихі води, на ясні зорі”.

Ще одним дивацтвом Михайлика було бажання читати. Хлопець перечитув усе, що тільки потрапляло йому під руку. Хоча мати й гримала часто за те, що син не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і погрожувала викинути їх в піч, та все ж читання не припинялось.

Дуже любив Михайлик, коли навесні мати починала діставати з комори, скрині, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе серед літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим.

Але стався випадок, коли Михайлик віддав останнє гарбузове насіння молодій жінці з маленьким хлопчиком. Це були біженці з Херсонщини. Жінка була голодна, виснажена, вона наважилась попросити шматок хліба у багатія, але той відмовив. І тоді Михайлик швидко висипав у пелену сорочки хлопчика це насіння, жінка довго дякувала рятівникові за його милосердя.

А мати зовсім не сварила Михайлика, а, навпаки, схвалила його вчинок.


Вічна пісня дитинства за повістю М. Стельмаха “Гуси-лебеді летять”