ВЕРЕТЕНО, ЧОВНИК І ГОЛКА
Німецька народна казка
Жила на світі одна бідна дівчина. Батько й мати її повмирали, ще як вона була маленька. Край села в невеличкій хатині мешкала її тітка, сама-самісінька.
Вона пряла, ткала й шила і тим заробляла собі на хліб. Стара взяла сирітку до себе. Привчила її до праці й виховала скромною та чесною.
Коли дівчині було вже п’ятнадцять років, стара захворіла. Покликала її до свого ліжка, ніжно поглянула на неї й сказала:
– Донечко, я почуваю, що вже не підведуся – надходить мій смертний час.
Потім поклала руки їй на голову, благословила її й сказала:
– Будь доброю, то й тобі буде добре. Потім склепила очі та й померла. Коли її
Несли ховати, дівчина йшла за труною й гірко плакала, віддаючи їй останню шану.
Тепер дівчина зосталася в хатині зовсім сама. Вона старанно пряла, ткала й шила, і в усякому ділі їй щастило. Льону в коморі наче прибувало само собою, а як, бувало, витче вона полотно або килимок чи пошиє сорочку, то зараз знаходиться покупець
Отож вона не бідувала, а ще й іншим трохи уділити могла.
А в той час королівський син мандрував по країні, шукаючи собі наречену. Бідної він не смів вибрати, а багатої не хотів. І він сказав собі:
– Дружиною мені буде та, котра і найбагатша, і найбідніша.
Приїхавши в село, де жила та дівчина, він спитав, як і скрізь робив, котра відданиця тут найбагатша, а котра найбідніша.
Спочатку йому назвали найбагатшу. А найбідніша, певне, та, сказали, що в маленькій хатині аж край села. Багата сиділа перед своєю хатою набундючена, в пишному вбранні, і тільки-но королевич під’їхав до двору, встала, вийшла йому назустріч і низько вклонилася. Він подивився на неї, але не промовив і слова й поїхав далі.
А коли під’їхав до хатини бідної дівчини, та не сиділа перед хатою, а була в кімнатці.
Королевич зупинив коня, заглянув у вікно, куди ясно світило сонце, й побачив, що дівчина сидить за прядкою і старанно пряде.
Коли вона підвела голову й помітила, що на неї дивиться королевич, то вся зашарілась, як троянда, опустила очі і ще пильніше стала прясти. Чи нитка й далі прялася тонка та рівна, я цього не знаю, але дівчина пряла доти, аж доки королівський син поїхав далі.
Тоді вона підійшла до вікна, відчинила його й сказала: “Ой, як же душно в кімнаті!” І дивилася вслід королевичу, поки зникла вдалині біла пір’їна на його шапці.
Дівчина знову сіла до роботи і пряла далі. І пригадалась їй одна пісенька, що її стара тітка іноді співала, сидячи за роботою. От вона й собі заспівала ту пісеньку:
Тонку ниточку, веретенечко, спряди,
Мого милого під віконце приведи.
Та що це? Веретенце вмить вистрибнуло у неї з рук, тоді у двері, надвір; і коли здивована дівчина встала подивитись, куди ж воно побігло, то побачила, що веретенце жваво потанцювало полем, а за ним простяглася блискуча, золота нитка, і врешті воно зникло з очей.
Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстак, узяла човника і почала ткати.
А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.
– Що це таке? – вигукнув він. – Чи не хоче веретено показати мені дорогу?
Повернув свого коня і поїхав, куди його вела золота нитка.
А дівчина сиділа за роботою й співала:
Витчи, човнику, ти гарненький килимок,
Хай до хатоньки завітає женишок.
І раптом човник вистрибнув з рук, плигнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи – як живі, тільки що не співали.
А човничок стрибав сюди-туди, і здавалося, ніби килим росте сам собою.
Зоставшися без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала:
Гостра голочко, ший рівненько, вишивай,
Іде милий мій – гарно хату прибирай.
Враз голка вистрибнула в неї з пальців і, як блискавка, стала метатись сюди-туди по хаті.
Але насправді то поралися невидимі духи. Вони позастеляли столи, ослони зеленим сукном, стільці оксамитом, а на вікнах повісили шовкові завіси.
Тільки-но голка зробила останній стібок, як дівчина побачила в вікні біле перо на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати і, вступивши досередини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.
– Ти відразу найбідніша й найбагатша, – сказав він до неї, – іди зі мною і станеш мені дружиною.
Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її, вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.
А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)