Історія України для Нечуя-Левицького лишалася невичерпним джерелом роздумів і творчих пошуків, він вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість, був переконаний, що саме художні твори на тему історичного минулого здатні викликати живу зацікавленість широких верств українського народу до свого минулого.
Однак, змальовуючи образи історичних осіб, письменник не схильний до їхньої ідеалізації: авторська думка прагне осмислити співвіднесеність конкретних вчинків героїв з їхнім значенням для інших людей. Ця позиція дуже
На мою думку, саме на почутті відповідальності перед своїми співвітчизниками робить основний наголос письменник.
У центрі твору – історичні події середини XVII століття, коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національно-релігійний гніт на східних окраїнах, передусім
Уже на перших сторінках твору юний Єремія постає егоїстичною, честолюбною і користолюбною людиною: “Моя гетьманська булава – то землі безмірні, безліч грошей, військо…” Увесь час відчувається його зневага до простого народу, до козацьких законів: “Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби…” Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскільки такий шлюб сприятиме його славі.
Але, прагнучи до неподільної влади над людьми, постійно доводячи право на це збагачення деспотією, герой повісті не здобув очікуваної слави і не міг стати душевно щедрим чи хоча б душевно спокійним: його життя і талант, його величезна енергія були присвячені фальшивій ідеї. Так Нечуй-Левицький підводить нас до розуміння внутрішньої драми Вишневецького. Для самого Єремії ця драма полягає у тому, що він став, як мріялося, королем.
Я ж вбачаю трагедію Вишневецького у знехтуванні славних традицій батьків, що зробило з нього людину без моральних принципів, без почуття патріотизму, цинічну й нахабну. Починаєш розуміти, як це страшно, коли така людина має, крім багатства, ще й владу!.. Уся подальша історія доводила нам це не один раз.
Зневагу і презирство викликає цей жалюгідний, нікчемний і безсилий у своїй люті людоненависник, коли занепокоївся, дізнавшись, що військо Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса “взяло перевагу”, народ встав проти своїх гнобителів: “Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навіки усі мої маєтності, моя дорога Лубенщина, мій квіт, мій перл дорогий та коханий! Невже пропала Вишневеччина? Невже пропаде й панщина і холопи будуть вільні? Шляхту потоптали в болото, в багно! І хто потоптав?
Мої закатовані вороги, козаки та мої панщанники – холопи. Який сором!..”.
У цьому монолозі – суть єства Вишневецького. Мені здається, це найвиразніше місце у повісті, бо в ньому – і самохарактеристика. А ще – дійсно сором.
Тільки цей сором, що визрів у моїй душі, – іншої якості. Хоч я і розумію, що історію не переписати, в ній були сторінки низького морального поступування з боку українців, але ж нащадок оспіваного народом славного Байди та митрополита Петра Могили не мав права дозволити собі зрадницьке життя. Тому він і не має права називатися сином України, бо нічого, крім презирства й сорому, по собі в пам’яті не лишає. І в цьому – безцінний урок моральності, що дає нам у своєму романі І. С. Нечуй-Левицький.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)