Хлопчика-крихітку украла страшна змія, але Телесика їй з”їсти не вдасться.
Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одиначок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:
– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку Ловити та вас обох при старощах годуватиму.
– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько. А він таки в одно: “Зробіть та й зробіть”.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Попливе Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка
Пливи, пливи, човнику, до бережка. Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку. Нагледіла Івасика відьма та й каже собі: – Ото б добре Івасикового м’ясця попоїсти! дай-но я його підманю. Стала в обідню годину на бережку та й кличе: Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка, Я дам тобі їсти-пити І хороше походити. Івасик
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля: – Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері. Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика: Івасику, Івасику, Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити І хороше походити. – Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка. Тільки що Івасик на бережок, а відьма його – хап! та й потягла до своєї хати.
Принесла та й каже дочці: – Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід. – добре, мамо, – каже Оленка. – Я вже й у печі напалила. – То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова. Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика: – Сідай, хлопче, на лопату.
– Та я не вмію. – Та сідай, сідай! От Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки: – Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду. – Та от же так, дивися! Сіла Оленка на лопату, а Івасик її – шух!
У піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась. Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить. Увійшла відьма в хату, бачить: нема Оленки. – Ну, дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула.
Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама. Витягла сама печеню, наїлася, пішла, лягла під явором та й качається: – Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшися. А Івасик не витерпів та з явора до неї: – Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм! Та й почала відьма явора гризти; гризе, гризе та зубами клацає.
Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них: Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
А вони кажуть: – Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.- Та й полетіли. А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них: Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята… – Нехай тебе заднє візьме! – кажуть гуси та й полетіли. А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде. Коли то летить одна гусочка, одне крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить. Івасик заплакав та до неї:
Ой гусятко, лебедятко, візьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити. Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже: – Та вже сідай, може, якось долетимо. Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула. А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі; кладе їх на віконце та й промовляє: – Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається: – А Івасикові й нема! – О, старий, – каже мати, – щось мені так як Івасиків голос вчувається! – Та де там, стара, нашого Івасика вже на світі немає. Утерла стара сльози та й знову до пиріжечків: -Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю. Аж Івасик знов: – А Івасикові й нема.
– Та ні-таки, старий, – каже мати, – я добре чую, це він. Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді.
Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують. От вам казка, а мені бубликів в’язка.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)