Скорочений переказ української народної казки про зачаровану царівну.
Десь-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини літ, – час їм женитися. Цар покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! дійшли ви літ,- час вам уже подружжя шукати.
Забирайте ж, діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нумо стріляти. Старший стрельнув,- загула стріла
Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла! – Не віддавай же,- каже цар.- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через деякий час приїздить старший царенко, просить у неї стрілу. – Не дам,- каже,- цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
– Я.- каже царенко,- візьму. Середульший царенко стрельнув,- звилася стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у князівський двір. Князівна на той час на рундучку сиділа,
Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко як стрельне,-загула стріла ні високо, ні низько – виіце хат, та й упала ні далеко, ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілу.
Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілу! – Не дам я,- каже жаба.- цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: “Як-таки його зелену жабу за дружину брати?” Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті два – старший і середульший – такі раді, що й не сказати! А Іван-царенко Іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої. яких ви мені невісток понаходили? От старший каже: – Я, татку, найшов царівну.
Середульший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче! – А ти чого. Іване-паренку, плачеш?
– Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівна? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля! От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота.
… Якось загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день “були до мене з жінками на бенкет”. Старші брати радіють, а Іван-царенко йде додому та й плаче.
Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати: батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати… Як же я тебе повезу? – Не журись.- каже жаба,- Іване-царенку, їдь попереду сам!
А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається: а як блискавка заблискає,- то твоя жінка в дороге вбрання вбирається: а як грім загримить, – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить – аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих.
Брати почали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже.- потім приїде… Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Вийшла вона з повозу – аж поторопіли всі: така гарна!
От посідали обідати. Та вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі так. Ото пообідали, вийшли в двір.
Почали музики грати – цар став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть. А вона як пішла у танець, як зачала танцювати – легко і гарно! А це; махнула правим рукавцем – став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. далі махнула лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються з того дива.
От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується: як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися, де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець.
У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь,- тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя,- саме поспів на вечерю. довго вони ще там гуляли, а перед світом пороз’їжджалися. І Іван-царенко з жінкою… Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася,- аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Івапе-царенку, не бачив моєї одежі?
– Якої? – Тут, – каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив його!
– Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навік!.. Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби Яги, костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався, що йому робити. Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикву почепив за плече, – пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди це ти путь держиш? – Іду, дідусю, шукати своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві у баби Яги, костяної ноги.
Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? Чому не знати? Знаю.
Коли тобі треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби Яги, костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові, узяв пустив: клубочок покотився, а він пішов за ним. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти.
Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалів його, не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу, – сидить сокіл на дереві.
Він тільки хотів стріляти, а сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалів його. Іде та й іде. Аж бачить: на березі лежить щука, без води пропадає на сонці.
Він хотів її з’їсти, а вона: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От і зайшов уже аж у тридесяте царство.
Аж стоїть хатка на курячій ніжні. Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба Яга, костяна нога. – Здоров був, Іване-царенку!
Кого шукаєш? – Шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю!
Скажу я тобі, що вона у мого братика за наймичку служить. Там на морі є острів, там його й палац. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було, ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
Пішов Іван-царенко. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – а де той острів, хто його зна! Аж ось випливає щука і каже: – Не журись, Іване-царенку, я тобі допоможу! – ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого. Іван-царенко пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти. Івап-на-репко ходить попід тим лісом та й плаче. А тут уже й хліба не стало.
От він сів та й зажурився. Коли це біжить заєць; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, убив. іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер вогню деревом об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добратись? Знову ходить попід лісом. Ходив, ходив, коли іде ведмідь.
– Здоров, Іване-царенкуІ Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись. – Я тобі допоможу! – Як узяв той ведмідь дуб’я трощити!.. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царснко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть.
Він туди пішов. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там, за золотими дверима, сидить його жінка. Як побачила Івана-царєнка, так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила!
Якби ще трохи, може б, ти мене більше й не побачив ніколи! Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім; чи на тім світі. Обнялись, гарненько поцілувались; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Це мій батенько мене прокляв і зміюці віддав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та й стали гарно собі жити.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)