Роман “Герой нашого часу” був написаний у 1838-1840 роках. Це була епоха найжорстокішої політичної реакції, що наступила в країні після поразки виступу декабристів. У своєму творі автор подав у образі Печоріна, головного героя роману, типовий характер 30-х років XІX століття.
Реалістично змальовуючи свого героя з усіма його протиріччями і “вадами”, письменник у той же час наділяє його задатками справді героїчної особистості, що дозволяє говорити про романтико-реалістичне втілення в цьому образі ідеалів, які виношувалися поетом з
Його душа потребує живого, постійного руху, волі, енергійного прояву життя – він воліє підставляти лоба кулям, шукає забуття у коханні, ризикованих пригодах, подорожах. Проте дух скептицизму, недовіри, заперечення, притаманний внутрішньому складу Печоріна, у жорстокій холодності його нещадних афоризмів, у самому його зануренні у “приватне життя” говорить сам за себе. Холодність, душевна спустошеність, егоїзм, байдужість до людей – усі ці риси, безсумнівно, притаманні Печоріну.
Як особистості Печоріну тісно в рамках запропонованих йому соціальних ролей, він намагається вгадати своє високе призначення, але в той же час досить скептично оцінює свої шанси в боротьбі із суспільством. Він міркує: “Багато людей, починаючи життя, хочуть скінчити його, як Байрон або Олександр Македонський, а тим часом залишаються титулярними радниками”. Усвідомлення невідповідності своїх вчинків справжньому характерові веде до роздвоєння особистості.
У душі Печоріна давно живуть дві людини: одна діє, а інша судить її вчинки. Герой уже не може повно відчути радість і щастя, тому що зробив із себе постійний об’єкт для спостереження. Такий тривалий самоаналіз заважає йому віддатися цілком не тільки почуттю, але і дії, хоча в характері його однією з головних рис є активність.
Печорін – людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі справу і заповнити неосяжну порожнечу свого дух, хоча б і діяльністю без певної мети. Його скептицизм, байдужість та іронія – більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. Проте Печорін не прислухається до голосу серця і не вважає за потрібне йти за ним.
Голос серця, голос людської потреби у коханні, доброзичливість, справедливість, щастя віддавати себе іншим не встигли прийти у свідомість Печоріна і сказати йому, що цей шлях і є справжнім для людини. Істина залишилась для нього нерозкритою.