Твір За романом М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”. Роман “Герой нашого часу” був написаний у 1838-1840 роках. Це була епоха найжорстокішої політичної реакції, шо наступила в країні після поразки виступу декабристів. У своєму творі автор подав у образі Печоріна, головного героя роману, типовий характер 30-х років XІX століття. Реалістично змальовуючи свого героя з усіма його протиріччями і “вадами”, письменник у той же час наділяє його задатками справді героїчної особистості, що дозволяє говорити про романтико-реаліс-тичне втілення
Печорін – продукт і жертва миколаївської епохи в одній особі, “чия душа зіпсована світом і розірвана на дві половинки, краща з яких всохла і вмерла”, тоді як інша “жила до послуг кожного”. Є в цьому персонажі і те, що виводить його за рамки соціальності, тобто Лєрмонтов розкриває у своєму герої і загальнолюдські риси, що не залежать від епохи і часу.
Покоління, до якого належав Печорін, займалося музикою, філософією, коханням, військовим мистецтвом, містицизмом, аби тільки розважитися, аби забути
Проте дух скептицизму, недовіри, заперечення, притаманний внутрішньому складу Печоріна, у жорстокій холодності його нещадних афоризмів, у самому його зануренні у “приватне життя” говорить сам за себе. Холодність, душевна спустошеність, егоїзм, байдужість до людей – усі ці риси, безсумнівно, притаманні Печоріну.
Як особистості Печоріну тісно в рамках запропонованих йому соціальних ролей, він намагається вгадати своє високе призначення, але в той же час досить скептично оцінює свої шанси в боротьбі із суспільством. Він міркує: “Багато людей, починаючи життя, хочуть скінчити його, як Байрон або Олександр Македонський, а тим часом залишаються титулярними радниками”.
Усвідомлення Невідповідності своїх вчинків справжньому характерові веде до роздвоєння особистості. У душі Печоріна давно живуть дві людини: одна діє, а інша судить її вчинки. Герой уже не може повно відчути радість і щастя, тому що зробив із себе постійний об’єкт для спостереження. Такий тривалий самоаналіз заважає йому віддатися цілком не тільки почуттю, але і дії, хоча в характері його однією з головних рис є активність. Печорін – людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі справу і заповнити неосяжну порожнечу свого дух, хоча б і діяльністю без певної мети.
Його скептицизм, байдужість та іронія – більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. Проте Печорін не прислухається до голосу серця і не вважає за потрібне йти за ним. Голос серця, голос людської потреби у коханні, доброзичливість, справедливість, щастя віддавати себе іншим не встигли прийти у свідомість Печоріна і сказати йому, що цей шлях і є справжнім для людини. Істина залишилась для нього нерозкритою.