“Сумно я дивлюсь на наше покоління… Мої роздуми над образом Григорія Печоріна” за романом М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”

Роман Михайла Юрійовича Лермонтова “Герой нашого часу”, на мій погляд, незвичайне явище літератури взагалі і, зокрема, літератури XIX століття. Це твір, який змушує читача думати, міркувати, заглиблюватися в думки і почуття персонажів, намагатися зрозуміти і пояснити для себе їхні вчинки. Історія, розказана Лермонтовим, захоплює, як цікава гра, тому що майже всі люди люблять загадки.

А головною загадкою в творі, звичайно, залишається образ Григорія Печоріна. Це, безсумнівно, багатоплановий, об’ємний, неоднозначний характер, і мета

автора – якомога повніше розкрити його у всіх можливих проявах. Дивовижно те, як письменник втілює у творі свою ідею: він немов аналізує Печоріна, кладе на шальки терезів його дії, думки, почуття.

Читач знайомиться як з враженням оточуючих героя людей, з реальними подіями, що відбуваються навколо нього, так і з його душевним станом, ходом міркувань, внутрішньою стороною, виворотом його життя. Це допомагає розібратися в тому, хто ж є герой нашого часу.

Ще в передмові Лермонтов каже, що герой нашого часу – це “портрет, складений з пороків усього… покоління, в повному їх розвитку”. Тому з самого початку

образ Печоріна сприймається як цілком негативний, що в наслідку підтверджується його вчинками і поглядами. Але, на мою думку, не варто однозначно негативно ставитися до цього героя, адже не випадково автор завершує передмову так: “Досить і того, що хвороба вказана, а як її вилікувати – це вже Бог знає!”. Думаю, саме тому не можна безапеляційно засуджувати Печоріна: до людей, що страждають якою-небудь недугою, слід виказувати скоріше співчуття, ніж неприязнь.

А в даному випадку героя дійсно вразила хвороба, але не тілесна, а духовна, поширена в тогочасному суспільстві, хвороба, відголоски якої не зникли і в наші дні.

Так у чому ж полягає цей дивовижний, незрозумілий недуг? І чому суспільство так легко піддалося його впливу? Очевидно, це розчарування в ідеалах, нудьга, безцільність існування, невміння знайти сенс свого життя, холодність почуттів, егоїзм, байдужість. Так, мабуть, це і причини, і симптоми, і результати хвороби, яка складається суцільно з пороків.

Григорій Печорін здається неординарною, хай і негативною, особистістю, хоча є лише типовим представником, збірним образом суспільства. І він особисто у мене викликає співчуття, жаль і навіть деяку симпатію. Спочатку незрозумілий і інтригуючий, образ Печоріна розкривається, оголюється, стають очевидними всі його численні недоліки і безперечні переваги, як то: гострий аналітичний розум, рішучість, проникливість, глибоке знання людської душі. Завдяки детальному знайомству з характером героя, ми отримуємо можливість не тільки більш об’єктивно оцінювати, але і розуміти його дії, а якщо розуміти, то часом виправдовувати і навіть прощати.

А іноді – просто погоджуватися.

Моя більш позитивна, ніж негативна оцінка цього образу обумовлена, найімовірніше, тим, що Печорін виписаний автором не як холоднокровний розважливий лиходій, який навмисно руйнує людські долі, а як людина, обдарована долею багатьма талантами і чеснотами. Але в силу того, що його вразила душевна хвороба, він був не здатний реалізувати їх, розвиватися в бік, званий добром. Цілком очевидно, що його душа зіпсована, що він часто є вільною або мимовільною причиною чужих страждань, але не можна з точністю стверджувати, що герой сам не відчуває при цьому мук: Печорін часто міркує про себе, про своє життя, його внутрішні діалоги – це бесіди судді і злочинця. Він суворо розбирає свої почуття і пристрасті, байдуже виносячи вироки.

Тим не менш, ця людина теж вміє страждати.

Але я не можу не погодитися і з тим, що Печорін – уособлення жорстокості: він харчується почуттями, які відчувають до нього інші, але сам не вміє по-справжньому безкорисливо ні любити, ні бажати добра. Це, мабуть, також є наслідком егоїзму та байдужості. У деяких ситуаціях поведінка Печоріна викликає осуд, нерозуміння, страх, в інших – захоплення і співпереживання. Мимоволі замислюєшся про те, що б було, якщо б герой використовував свої можливості на благо, якщо б він знайшов справжню мету.

Швидше за все, він би не зламався духовно, що особливо яскраво відображено автором у главі “Максим Максимович”, не помер би так рано, міг би стати безумовно позитивним персонажем, людиною дії, здатною досягти щастя.

Таким чином, моє ставлення до Печоріна неоднозначно. Цей образ дуже цікавий, багатогранний, його можна оцінювати, про нього можна сперечатися до нескінченності. Печоріна цікаво розгадувати, зважувати його вчинки, він заворожує своєю складністю, за якою – порожнеча. З одного боку, він вдає відразливе враження, він отруйний, злий, з іншого – навіть це зло по-своєму привабливе, особливо якщо розумієш, що не доведеться зустрітися саме з такою людиною в реальності. І це радує.

При більш глибокої оцінці Печорін викликає співчуття і почуття смутку від того, що виправити його долю було б просто неможливо, як неможливо врятувати вмираючого від невиліковної хвороби.

Григорій Печорін своїм існуванням на сторінках роману Михайла Юрійовича Лермонтова “Герой нашого часу” нагадує нам про те, що і в даний час, можливо, зустрічаються такі характери, нехай під іншою маскою, але від цього не менш небезпечні. Автор мудро не вказав засіб лікування, і тому, мабуть, кожен повинен самостійно подумати над цією проблемою і спробувати врятувати хоча б себе!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Сумно я дивлюсь на наше покоління… Мої роздуми над образом Григорія Печоріна” за романом М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”