“Українське життя, – писав І. Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею; хоч за його бралися й такі високі таланти, як Шевченко ; то безконечний матеріал, що тільки жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі”. Таке завдання письменник ставив перед літераторами й сам прагнув виконати накреслену творчу програму. Тому природно, що творчість митця різножанрова й тематично багата.
У своїх статтях І. Нечуй-Левицький наголошував на тому, що український письменник повинен дотримуватися трьох головних
– “…реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь… обчищена й гарна з естетичного погляду, добре споряд-кована й згрунтована, освічена вищою ідеєю” (принцип реальності);
– українське життя треба змальовувати “тільки по-українськи”, удаючись до багатств народної мови, майстра красного письменства має цікавити й національна психологія в усіх її виявах (принцип національності);
– жива народна мова (“…для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби
Від цих принципів І. Нечуй-Левицький не відступав протягом усього свого творчого життя.
Як зазначалося, доробок письменника різножанровий і тематично багатий. У його творах зображено життя різних верств суспільства, а саме:
– селян як часів кріпацтва, так і пореформеної доби;
– найманих робітників капіталістичних промислів і фабрик;
– поміщиків, фабрикантів, чиновників;
– представників духівництва;
– української інтелігенції, артистичної богеми. Іван Нечуй-Левицький глибоко знав і щиро шанував французьку літературу,
Найбільше його захоплювала епохальна “Людська комедія” О. де Бальзака. Натхненний прикладом великого попередника, письменник зреалізував воістину бальзаківський задум, він, за словами професора А. Погрібного, створив “одноосібну художню енциклопедію українського життя”. Не лише російські, а й деякі космополітично налаштовані вітчизняні інтелігенти тоді доводили, що українська література “должна касаться только мужицкого круга”. Іван Семенович своєю багатогранною творчістю цілковито спростував цю хибну тезу.
Літературну діяльність І. Нечуй-Левицький розпочав у 60-і роки ХІХ ст. Перші його Твори – “Дві московки” (1868) і “Рибалка Панас Круть” (1869) – привернули до себе увагу яскравою палітрою барв і новизною характерів. На тлі тодішньої літератури оригінально виглядали образи двох жінок-московок (дружин солдатів) в оповіданні “Дві московки”, різних за темпераментом і підходами до життя, – тиха Ганна й непокірна Марина, вони нещасливі через соціальні обставини – безземелля, злидні й солдатчину.
Головний герой оповідання “Рибалка Панас Круть” теж через соціальні негаразди несе тяжкий життєвий хрест: панське свавілля й бідність змушують постійно міняти місце проживання, а на старість, ставши рибалкою, він, хоч і самотній та безталанний, у єднанні з чарівною природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки й давню любов знаходить заспокоєння, виявляє поетичний хист своєї душі.
Одним із найвідоміших творів І. Нечуя-Левицького стала повість “Микола Джеря” (1878). У ній ідеться про життєву одіссею українського селянина, який, утікши від кріпацького ярма в степи Чорномор’я, вступає в нові конфлікти з ви-зискувачами-капіталістами, царським судом, зазнає нових бід уже пореформе-ного ладу. Характер Миколи розкривається читачеві в різних життєвих ситуаціях: у картинах селянського побуту, в описах фабричних порядків, в епізодах на риболовецьких промислах.
Фабричний побут і праця виходять на перший план і в повісті “Бурлачка” (1880). Незвичайної вроди (“пишна, як троянда”) селянка Василина, працюючи найманою робітницею на суконній фабриці, у сльозах і злиднях потерпає від хижа-ків-визискувачів, за іронічною характеристикою автора, “міністрів пшениці, жита, міністрів гречки й проса і навіть міністрів свинячого сала, олії й дьогтю… українських губернаторів мужицького поту й сліз”, які ні перед чим не зупинялися в жадобі нестримного нагромадження величезних багатств. Проте вина тут не лише експлуататорів, а й самої дівчини, автор звертає увагу на її легковажність: вона не встояла перед паничем-спокусником, тому й опинилася на самому дні життєвої прірви.
У фіналі бачимо Василину ніби на картині про повернення блудного сина: “блудну дочку” зі сльозами на очах пригортають у своїй хаті батьки, яких вона покинула й відцуралася. Таким фіналом автор намагається довести: якщо людина повірить у себе, вона зможе перемогти навіть, здавалося б, нездоланні перешкоди.
У романі ” Хмари ” (1874) І. Нечуй-Левицький змалював історію двох поколінь інтелігенції на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби. Головна думка твору втілена в образі хмар, які символізують темні сили, що прагнуть знищити будь-які вияви українського культурно-освітнього життя. Як відомо, імперська політика Росії була спрямована на денаціоналізацію української молоді, щоб знищити культуру одного з найбільших слов’янських народів.
Повість “Старосвітські батюшки та матушки” (1884) розповідає про побут, мораль і звичаї представників духівництва. Цей твір І. Нечуй-Левицький називав “біографією двох родин”, де через діалоги й комічні сцени паралельно розгортаються історії двох попівських сімей. Через образи “батюшок” і “матушок” автор розкриває потайну, подібну до гоголівської думку про деградацію людської душі в умовах застійного існування, про явища морального занепаду серед духовного стану.
Українську історичну прозу І. Нечуй-Левицький збагатив романами “Князь Єремія Вишневецький” (1897) і “Гетьман Іван Виговський” (1899). У цих творах письменник широко змальовує бурхливі часи в історії України – народні повстання ХVІІ ст., добу Хмельниччини й період, що настав після смерті Богдана Хмельницького.
З-поміж драматичних творів найбільшої популярності здобули оперета ” Маруся Богуславка” (1875) за мотивами легендарного сюжету однойменної Думи і комедія з міщанського побуту “На Кожум’яках” (1875), яку пізніше за згодою І. Нечуя-Левицького переробив М. Старицький. Комедія стала великим надбанням українського театрального мистецтва. Вона була екранізована під назвою “За двома зайцями”.
Помітна й публіцистична та літературно-критична спадщина майстра. Насамперед це великі статті (які згодом дослідники назвали культурологічними трактатами) – “Органи російських партій” (1871), “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини” (інша назва – “Сьогочасне літературне прямування”) (1878, 1884) та “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891). Ці твори пройняті відвертим, гострим антиімперським пафосом. Автор палко обстоює ідею самостійної, цілком незалежної від російської української літератури й культури.
У ХХ ст. цю ідею підхопить і розвине видатний письменник Микола Хвильовий у своїх памфлетах під загальним гаслом “Геть від Москви!”. Не випадково ввезення цих творів на територію Російської імперії було суворо заборонено, так само цензура забороняла їх публікацію в радянські часи. Вперше вони були цілком перевидані лише в 1998 р.
І все ж серед такого розмаїття творів І. Нечуя-Левицького найвідомішою і найулюбленішою серед читачів стала повість ” Кайдашева сім’я “.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)