Творча індивідуальність

Творча індивідуальність (від лат. individuum – неподільне) – термін, який вживається для означення суб’єкта художньої творчості. Як поняття набуває поширення в естетиці романтизму, ідентифікуючись переважно з оригінальністю таланту митця, своєрідністю його стилю і манери письма тощо. У літературознавчій практиці побутує в різних формах: індивідуальність письменника, творча особистість, індивідуальність особи митця, авторська (поетична, письменницька, літературна) індивідуальність та ін., – які, однак, не тотожні між собою.

Як явище

історичне Т. і. проходить ряд етапів розвитку. Народнопоетична творчість, як і усноепічне мистецтво стародавніх народів, існувала в умовах анонімності. У давньогрецькій літературі категорія авторства позбувається тотожності архаїчному поняттю “авторитет” (“вислови Птахотепа”, “псалми Давида”, “байки Езопа” та ін.) і співвідноситься з “характерністю” індивідуальної літературної манери. Поети набувають тут статусу професійних літераторів і усвідомлюють себе обранцями богів, які насилають на них натхнення й обдаровують талантом та майстерністю. Самоусвідомлення мистецтва поезії
як індивідуальної творчості вперше спостерігаємо у римській літературі, зокрема в оді Горація “До Мельпомени” (“Звів я пам’ятник свій”), який протиставляє свою творчість “черні” і “юрбі”, не здатній розуміти “таїнства” мистецтва, і “царственим пірамідам”, а критерій самооцінки поезії відкриває в іманентній художній діяльності.

Поняття про художню творчість у сучасному значенні зароджується в умовах переходу до середньовіччя, коли було відкрите інше (замість божественного натхнення) творче джерело – свідомість, а з ним і людська суб’єктивність. Людина тепер виступає як споглядальна істота, а естетичне переживання виникає не як враження від особливої діяльності (як в античній літературі), а як переживання особливого сприйняття. Основою естетичного предмета стає фантазія, сміливість вимислу, вигадка, характерні для середньовічних видінь, апокрифів, легенд, житій святих та ін. Тут у зародку існує те, що згодом буде усвідомлене, з одного боку, як художня ідея, єдиний задум, особливий спосіб бачення світу, з другого – як творча активність митця, здатність створювати нову художню дійсність. Епоха Відродження трактує людську особистість як міру всього сущого.

Важливими у мистецтві видаються авторська індивідуальність, ідейно-художня інтерпретація дійсності з погляду письменника і його сучасності. Традиційний елемент відіграв значну роль у Творчості Дайте Аліг’єрі, В. Шекспіра, М. де Сервантеса та ін. Водночас поряд із прагненням відкрити суть людської суб’єктивності явно проглядається і небезпека суб’єктивізму, абсолютизованої свободи, авторської сваволі. Класицизм висуває інший критерій гармонії і міри – розум, здатний осягнути ідеальну закономірність світобудови. Тут переважає родове (типове) над індивідуальним, суспільне – над особистим, закономірне – над випадковим, а у сфері поетики – непохитне дотримання естетичних форм і канонів, почерпнутих з античних поетик (Аристотель, Горацій) і найповніше виражених у “Мистецтві поетичному” (1674) Н. Буало.

Проте авторська індивідуальність, хоч і скута рамками нормативної поетики, знаходить у художній структурі класицизму належне місце. Сфера її вияву – пізнавальна діяльність, звернення, до актуальних філософських, етичних, політичних, суспільно-виховних проблем сучасності, удосконалення мови та ін. Відкриття внутрішньої безкінечності людської індивідуальності належить романтизму.

Класицистичному “Наслідуванню природи” романтики протиставляють творчу активність митця і надають їй глибинного сенсу як найвищій цінності. Понад усе підносяться обдарованість, оригінальність, творча свобода, вільний. політ фантазії, відкидаються нормативність (геній не підкоряється правилам, а творить їх), раціоналістична регламентованість у мистецтві. Т. і. вперше стає організаційним началом художньої структури, зорієнтованим на своєрідність, оригінальність, особистісне світобачення і світовідчуття. Аналогічний розвиток індивідуального в художній свідомості характерний для переважної більшості літератур, у т. ч. й української.

У літературі Київської Русі переважає традиційність, етикетність і орнаментальність у зображенні, компілятивність і колективність погляду на предмет, усталеність “жанрового” образу автора та ін. Але, починаючи з помежів’я XV-XVI ст., спостерігається поступове усунення середньовічної художньої структури. Відбувається розрив авторського погляду з християнською нормативністю, у літературу проникають ренесансно-реформаційні тенденції, оновлюється жанрово-стильова система, з’являється поняття авторської приналежності тексту тощо. У художньому сприйнятті Климентія Зіновіїва, особливо Григорія Сковороди, знаходить вияв тенденція до індивідуального бачення і відтворення світу, зароджується “тип новочасного письменника” (І. Франко), формування якого завершується у творчості І. Котляревського і Т. Шевченка. “Нова українська література, – писав І. Франко, – по приміру всіх новоєвропейських літератур основана на принципі індивідуальності, вважає поетичну творчість за один із найвищих і найкращих проявів людської індивідуальності і власне з того принципу черпає, свою силу, різнорідність і оригінальність”. “Принцип індивідуальності” – це особистісна форма естетичного ставлення до дійсності, яка приходить на зміну традиційному (нормативному) типу творчості.

Грунтується на індивідуальному світобаченні, але не зводиться лише до вияву індивідуальної своєрідності. У новочасних літературах письменник утверджується як суб’єкт художньої свідомості і діяльності, як творець художньої дійсності. Т. і. активно вивчається філософами, соціологами, психологами, мистецтвознавцями.

В українському літературознавстві до проблеми Т. і. виявляли інтерес І. Франко, Леся Українка, серед зарубіжних дослідників – Ф. Ніцше, 3.Фрейд, К.-Г. Юнг, структуралісти та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)


Творча індивідуальність