Етиографізм

Етиографізм (грецьк, ethnos – плем’я, народ і grаpho – пишу) – відображення в літературі і мистецтві національного традиційного побуту (житло, господарство, ремесла, одяг, їжа, родинне життя, тощо), звичаїв, обрядів. Е.- органічний складник національного в мистецтві і як його етнічна константа має свої особливості в його історії. Суттєвою особливістю Е. в художній літературі, є національна мова, словесний фольклор (у музиці – музичний, у танці – хореографічний) як виражальний матеріал (субстанція) цього виду мистецтва. Справжнє мистецтво,

а особливо художня література, не може бути наднаціональним, тому Е. як органічний складник національного розглядається в контексті національної культури з урахуванням специфічних особливостей творчої індивідуальності митця. Е. в художній літературі набув особливої ваги в період національного пробудження, появи творів народною мовою, що поступово-набрала статусу літературної.

Він яскраво виражений у літературах поневолених народів, оскільки, крім естетичних функцій, сприяв пробудженню національної свідомості, зближенню і консолідації вищих і нижчих станів нації, активізації визвольних прагнень.. В українській

літературі першої половини XIX ст, Е, мав ще й свої регіональні етапи розвитку, зумовлені тривалим розчленуванням України між Польщею, Росією та Австрією. Е. еволюціонував разом з розвитком художнього мислення письменників, способом художнього вираження, естетичними уподобаннями суспільності. Е. у другій половині XIX ст. функціонує вже в іншій художній структурі, ніж у добу раннього національного пробудження.

Ще з іншим-ідейно-художнім навантаженням він функціонує у творчості письменників нового типу мислення на межі XIX – XX ст. – М..Коцюбинського (“Тіні забутих предків”), Лесі Українки (“Лісова пісня”, “Бояриня”), В. Винниченка та ін.. Тут Е. служить не так предметно-реалістичному творенню образу, як філософській інтерпретації гуманістичної ідеї автора. Свої “координати” має Е. письменників другої половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Шевчук та ін.), Характер Е. у мистецтві залежить не тільки від своєрідності культурно-історичної епохи, а й від особливостей творчої індивідуальності митця, його світогляду, естетичних уподобань. Наприклад, у седнівській передмові до “Кобзаря” Т Шевченко з позиції свого соціально-національного радикалізму застерігав тодішніх українських письменників від того, щоб формальний, зовнішній Е. не шкодив національно-визвольним прагненням українців.

Формальний Е.” без органічного зв’язку з ідейно-художнім змістом твору, критикували І. Франко, Іван Білик, М. Драгоманов, Б. Грінченко, О. Маковей та ін. В. Самійленко в сатиричній сцені “Драма без горілки” дотепно висміяв драморобів, які вульгарним Е. дискредитували українську драматургію і театр. Проблема Е. в історії української літератури ще чекає на окреме фундаментальне дослідження.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Етиографізм