Осіннього дня ми виїхали до лісу. Був сонячний, але вже холодний день. Навкруги лежало жовте та буре листя.
Я присів на галявинці. І враз завмер, бо побачив на відкритому місці руденького зайця! Він сидів просто переді мною! Заєць не відразу мене побачив.
Відомо, що ці звірятка добре бачать усе з боків, а прямо перед собою недобачають.
В цю секунду листя зашуруділо та з-під нього виліз великій їжак з чорненькою мордочкою та сірим пузом. На його голках був наколотий грибок. Заєць глипнув на їжака та побачив мене. Він мерщій зірвався з місця
Я не ворушився. Тоді їжак розвернув голки та затупотів лапками геть.
Я уявив собі, що за кущами зайчик та їжачок зустрілися та говорять про мене.
– Ой, а я так людей боюся! – говорив заєць. – Але мене скоро доведеться йти до їхнього села. Взимку, коли їсти немає чого, яблука в садку дуже смачні.
– Ти теж їси яблука? – питав у відповідь їжачок. – Я теж ходжу до людей в садок за ними.
– Ні, я взимку кору обгризаю з яблунь! – відповідав заєць.
– А я взимку сплю в норці. Тільки перед цим як слід наїмся, а потім вже відпочиваю.
– Добре тобі, тебе люди не чіпають! – жалівся заєць.
– Так, я прихожу в село мишей ловити біля домівок, а люди мені іноді молока наливають. Проте машин треба стерегитися. І собаки на мене нападають. Але я їм завдаю жару! – хвалився їжачок.
Мабуть, на цьому зайчик та їжак попрощалися та пішли кожний у своїх справах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)