Зустріч з кобзарем

Про кобзарське мистецтво чули в школі всі, дехто навіть може згадати прізвища найвідоміших кобзарів, наприклад, Остапа Вересая чи Федора Кушнерика. А запитати в учнів, чи знають вони когось із кобзарів Харківщини, то я не впевнений, що можна від них почути прізвище хоча б одного. У кращому разі згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для розвитку кобзарського мистецтва.

… Пригадується такий випадок, який стався тоді, коли я був ще маленьким хлопчиком. Ми з мамою гуляли в саду Шевченка і побачили натовп людей біля лавки на центральній

алеї. Люди оточили якогось чоловіка й мовчки слухали. Ми підійшли ближче, я протиснувся вперед і побачив чоловіка зовсім незрячого, який грав на бандурі і тихим голосом співав сумну пісню. Зміст цієї пісні я й досі пам’ятаю: у ній розповідається про те, як у дівчинки померла мама і вона дуже тужила за нею, часто ходила на могилу й жалілася їй на своє сирітське життя, бо мачуха кривдила дівчинку.

Та одного разу мачусі з’явилася уві сні померла і стала дорікати та розповідати, як гірко їй було лишати свою донечку, бо мачуха і не приголубить, і не пожаліє чужу дитину. Цей сон так вразив жінку, що наступного дня, коли

дівчинка знову пішла на могилу своєї мами, вона з нетерпінням чекала повернення дівчинки. А коли та повернулася, то мачуха подала їй чистеньку сорочку, приголубила, поцілувала і назвала своєю донечкою.

Ми довго стояли з мамою і слухали інші пісні. Тоді я вперше почув слово “кобзар”. Ми познайомилися з цим чоловіком.

Його звали Анатолій Захарович Парфененко, він нам розповідав багато про своє життя, а воно складалося важко, часом трагічно. Пана Анатолія я запам’ятав на все життя. І ось коли ми “проходили” в школі тему кобзарського мистецтва, мене вразило, що вчитель жодного слова не сказав про нашого слобожанського кобзаря. То я запитую у вас і в себе: чому наше навчання так відірване від життя? Чому лише книжка – це єдине джерело знань?

Але більше мене вражає наша байдужість. Чому ми не шануємо таких людей? Я впевнений, якби в школу надійшла вказівка вшанувати нашого кобзаря (маю здогад, що він був останнім), то негайно все було б зроблено: листівка підписана, квіти куплені, слова заготовлені для пошанування (може, й віршами).

А раз вказівки нема, то…

… А потім нам сказали, що Анатолій Захарович помер, бо дуже тяжко хворів останній рік. Помер тихо й непомітно для харків’ян. А мені хотілося закричати на весь майдан, на весь Харків: “Люди, ви втратили останнього кобзаря!

Зупиніться і вшануйте його добрим словом!” Але не закричав, бо мимо поспішала якась весела компанія з реготом, шумом. Мама мене заспокоїла: “Сину, не гнівайся на них, вони просто ще не знають, що помер останній кобзар Слобожанщини… “

На останній нашій зустрічі пан Анатолій сказав: “Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають”. А чи буде ще кого слухати й чути нам? Чи не розучимося ми цього робити під. впливом модернової сучасної культури?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Зустріч з кобзарем