Спливатимуть роки, але ніколи події страшної і кривавої Великої Вітчизняної війни не перестануть нас вражати самовідданістю і жертовністю людей, які наближали День Перемоги. Сьогодні до нас у весняний передсвятковий день завітали вони – суворі фронтовики. Паморозь лягла на їхні скроні, роки поорали зморшками мужні обличчя, але молодою залишилася душа.
Після бурхливих привітань слово надали Івану Микитовичу Ільїну, генерал-майору у відставці, і попросили розповісти про найцікавішу з тих бойових операцій, у яких він брав участь.
–
Не чекаючи, поки сапери наведуть переправу, бійці на дошках перепливли Дніпро. І тоді на маленький півторакілометровий плацдарм фашисти спрямували нищівний вогонь. У цьому бою Тетяна Захарченко винесла понад сто поранених. І хоч сама дістала тяжку рану, поля бою
Тетяна бачила: доля плацдарму вже майже вирішена. Загинули комісар і заступник командира дивізії, начальник штабу, Тільки щось надзвичайне могло тепер надихнути бійців на відчайдушний вирішальний ривок уперед. Врятувати ситуацію міг тільки свіжий резерв, але його не було. І тоді серед окопів випросталась тоненька дівоча постать.
Вся перев’язана, слабка, вона закликала солдат, які залишилися в живих, до бою.
І було це найсильнішим резервом, який пішов у бій. – Тетяні Захарченко було майже дев’ятнадцять. Вона не побачила кінця того бою. Але його побачили ті, хто переміг у ньому.
– Не віриться, що її немає серед нас, – закінчив свою розповідь Іван Микитович. – Вона так любила життя і була майже вашою ровесницею. Пам’ять про неї у наших серцях житиме доти, доки живемо ми. Пам’ятайте, юні друзі, про таких людей!
Після цієї зустрічі з ветеранами я довго не міг заснути і все ставив перед собою питання – а чи зміг би я так? Чи не злякався б? Ні, гадаю, не злякався б, бо йшлося про майбутнє нашого народу, наших батьків, нашої країни.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)