Роман, над яким Герцен працював 6 років, був випущений окремим виданням в 1847 р. як додаток до журналу “Сучасник”. Багато в чому він пов’язаний із принципами “натуральної школи”. Для роману характерні антикріпосницька проблематика, гостра постановка ряду злободенних питань (положення жінки в сім’ї, формування разночинной інтелігенції), широкий показ соціального середовища і її впливу на життя головних діючих осіб добутку й т. д.
Роман “Хто винуватий?” – суворий вирок всій самодержавно-кріпосницькій системі, що спотворює
У ще більшого ступеня така концепція особистості проявляється в зображенні тих героїв роману, які користуються
Бельтов, що ввійшов у життя в суворі 30-і роки, після поразки повстання декабристів, пройшов складний шлях ідейних шукань, витративши кращі сили свого неабиякого розуму, чистоту щиросердечних спонукань на безуспішну боротьбу з виродливими формами суспільних відносин. У цій боротьбі він, що усвідомить у собі “страшне багатство сил”, вихований на передових ідеях просвітительської філософії, знайомий з навчанням утопічного соціалізму, що був у курсі сучасних йому політичних рухів Європи, стає “розумною непотрібністю”. Спроби застосувати свої сили те в канцелярії, то в медицині, то в мистецтві виявляються марними.
Підсумок – гірке розчарування: “Я, точно герой наших народних казок, ходив по всіх розпуттях і кричав: “Є чи в поле жи-людин?” Але жива людина не відгукувався… моє нещастя… а один у поле не воїн… Я й пішов з поля…”
Важливо, однак, відзначити, що на відміну від своїх літературних попередників, Бельтов усвідомлює повну несумісність його ідеалів з життєвим укладом того суспільства, що його самого сприймає як явище далеке й небезпечне: “Він не міг увійти в їхні інтереси, і вони – у його, і вони його ненавиділи, зрозумівши почуттям, що Бельтов – протест, якесь викриття їхнього життя, яке те заперечення на весь порядок її”. Цей ідейний антагонізм визначає розвиток сюжету роману: невдачі Бельтова на суспільному поприщі й невдачі його в особистому житті
Всю провину за неспроможність Бельтова, його невміння знайти, хоч якесь застосування своїм дійсно неабиякий силам Герцен покладає тільки на чиновницько-кріпосницьке суспільство, що скалічило його життя – так само, як було покалічене життя чоловіка й дружини Круциферских. Письменникові явно близький Бельтов. У ньому він бачить риси свого покоління, приреченого миколаївською реакцією на неробство.
Він навіть наділяє його деякими автобіографічними рисами. Герцен прагне насамперед не обвинуватити, а виправдати свого героя
Показово, що при всій ідейній близькості Бєлінського й Герцена критик, що надзвичайно високо оцінив роман, все-таки вступив з письменником у полеміку. Бєлінський уже пред’являє до дворянських героїв тину Бельтова більше суворі вимоги. Для нього стає ясним не тільки провина суспільного устрою в трагедії діючих осіб роману (у цьому й полягає зміст назви добутку), але й обмеженість самого Бельтова, “засудженого нудитися жаждою діяльності й тоскою бездіяльності”: “Ми думаємо,- писав Бєлінський,- що… автор міг би ще вказати злегка й на натуру свого героя, анітрошки не практичну й, крім виховання, порядно зіпсовану ще й багатством” . Бєлінський не погоджувався з деякою ідеалізацією Бельтова, прагненням письменника представити його “какою-то висшею, гениальною натурою, для діяльності якої дійсність не представляє гідного поприща…” . І соціально, і психологічно демократу-критикові-демократові був ближче різночинець Круциферский, але те^-те-воно-те Герцен зобразив зовсім безпомічним і жалюгідним, жертвою часу й обставин.
Круциферский, що пасивно примирився з життям, явно програвав у порівнянні Сбельтовим.
Суперечка про героя часу, про ролі “зайвих людей” із дворян у суспільному русі й літературі буде продовжений наприкінці 50-х років, але деякі передумови майбутнього зіткнення між Добролюбовим і Герценом можна помітити вже в статті Бєлінського “Погляд на російську літературу 1847 року”. Добролюбов у статті “Що таке обломовщина?” (1859), написаної вже в період першої революційної ситуації, називав Бельтова “гуманнейшим” у галереї “зайвих людей”, зараховував його до людей з “прагненнями дійсно високими й шляхетними”. У той же час він різко критикував його і йому подібних за те, що всі вони, виявившись неспроможними перед силою ворожого середовища, не могли “уявити собі близької можливості страшної, смертельної боротьби з обставинами, які їх давили”.
Дмитрик Перевірка зв’язку!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)