Поняття “субкультура” з’явилось відносно недавно: саме у сучасному суспільстві, коли кожен може реалізовувати себе в такий спосіб, в який йому хочеться, коли майже не існує обмежень для самовираження, для висловлення своїх переконань та реалізації своєї творчої енергії, саме тепер субкультури стають прикметною рисою будь-якого суспільства в багатьох країнах світу. Відтак це явище, окрім того, що привертає пильний погляд об’єктивного ока соціологів, викликає не менше емоційних реакцій – хід захоплення та схвалення аж до різкого
Субкульгура – це таке утворення в межах суспільства, яке не заперечує основних цінностей панівної культури, а певним чином доповнює чи трансформує їх, тобто по-своєму розставляє акценти. Так думають’науковці. Але ж, розмірковуючи про субкультури, від наукового підходу мені тільки й лишається, що процитувати “близько до тексту” наукове визначення та кинутися у мандри власними – ненауковими – спостереженнями
Субкультури можуть грунтуватися на різному – на музикальних захопленнях, наприклад.. Можуть об’єднувати прихильників певної політичної системи або певної соціальної ідеології. Найчастіше представниками субкультури стають підлітки.
Та це й зрозуміло: їм хочеться зідчути підтримку, маги однодумців, завести нові знайомства, не почуватися самотнім у своїх поглядах, переживаннях і захопленнях. У ньому розумінні субкультура є дуже позитивним суспільним явищем. Але ж, як відомо, у кожної медалі є й свій зворотній бік. Іноді мені здається, що ставши прибічником певної групи, люди ніби зупиняються, консервуються у своєму розвитку: вони більше не шукають, не змінюються, так і залишаючись у межах думок і переконань товаришів. Чудово, коли людина знаходить власну думку, власний, притаманний тільки їй, погляд на життя, Але так буває не часто.
Як на мене, то серед представників субкультур так майже ніколи не буває. Адже можна, віддаючи належне власним захопленням, все ж таки залишатися нейтральною стороною: стаючи активним учасником групи, людина не тільки знаходить однодумців і близьких друзів (хоча й де не гарантовано, ще має пощастити), й віддаляється від інших людей, від інших “філософій”.
А ще часто буває так, що належність до субкультури є не підтримкою певних принципів, а звичайною формою соціального протесту, бажанням все заперечувати. Це такий собі юнацький максималізм, а простіше кажучи, – “дружба проти когось”. Спроба довести власну унікальність у такий спосіб видається мені дивною. Епатажний одяг, шокуюча поведінка, заперечення всього загальноприйнятого – і це все замість того, аби просто усвідомити свою унікальність.
Лише усвідомити. Тож видається, що це не стільки спроба довести щось світові, скільки самопереконашш. Я не проти існування субкультур, Це природне явище, породжене розвитком суспільства, тож бути “проти” – дивно і нелогічно, адже субкультури існують, і варто це прийняти як належне.
Крім того, деякі з існуючих субкультур, хоча й не імпонують мені як людині, все ж подобаються своєю діяльністю. От наприклад, так звані історичні реконструктори: люди, які знають історію і захоплюються нею, а щодо визначних дат – відтворюють давні події до найменших деталей. Це чудово і викликає зацікавленість. Але часто я замислююсь над тим, що субкультури не тільки підтримують, а й обмежують своїх учасників.
Сподіватимемося на те, що люди стануть більш незалежними, сформують широкі погляди на життя й мистецтво, відмовляться від категоричності чи агресивності щодо “іновірців”. Тоді, я думаю, субкультури будуть цікаві як власне їхнім представникам, так і звичайним людям, а несхвальні відгуки щодо них зникнуть.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)