Неповних двадцять дев’ять літ прожив поет, але залишив у спадок нам стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь. Його поезії притаманний дух непоборності, вогонь неспокою, жага гуманізму. Він відкривав “духовні острови” в океані людської цивілізації, будив оту приспану доброту і заколисане милосердя, які поступово витіснялися із шаленого плину життя. А поетова доброта по-синівськи адресувалася тим, хто невтомно трудився, як і його предки, “хліб сіяв і свиней пас”, звичайним людям, які уособлювали духовний потенціал цілого
Поет постійно охоплений болями і тривогами про сьогоднішнє і думами про нащадків, отих “кирпатих барометрів”, які прийдуть після нас.
Вразливістю його натури, щедрістю і чистотою почуттів пройнята поезія В. Симоненка. Багата й різноманітна художня палітра поета. “Ми живемо в добу великих діянь, а отже і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертаючись від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під носа пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм”, – писав
Решта видань були посмертними: “Земне тяжіння”, “Вино з троянд”, “Лебеді материнства”. Особливо близька серцю читачів інтимна лірика поета. В його юнацькому серці бриніла пісня кохання.
Ці почуття всесильні, вони оновлюють людину. У вірші “Вона прийшла” він пише так:
Вона прийшла, непрохана й неждана І так чарівно кликала й манила… Ну як мені за нею не піти?
Але в коханні є і будні, і свята, і це розуміє поет. Складними і суперечливими можуть бути ці почуття. І поет ніби виправдовує можливі непорозуміння між закоханими. Але… Але певен, що жодного разу У ваганнях і сумнівів час Дріб’язкові хмарини образи Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила не образа, не гнів – любов. В душі щедро вона б світила, Обновляла їх знов і знов. Василь Симоненко завжди пам’ятав, чиїми соками він напоєний.
Рідна мати і рідна земля, мати і Батьківщина – ці почуття у нього нероздільні.
Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Слова “Україна, Батьківщина” – для нього святі. Поет любив свою землю, він з нею розмовляв, вів відкритий, чесний діалог. Україна для поета – мати, святиня, вона дала йому крила і снагу. Ми сьогодні заговорили на повний голос про екологію, а Симоненко ще тридцять років тому бачив вину людства у тому, що ріки міліють і “лисинами світять береги”, сприймав її як свою власну вину. Він ніби передбачав чорнобильську трагедію, ніби попереджав нас про нещастя.
В поезії Василя Симоненка ми відчуваємо щиру синівську любов до людей. Болем озиваються в серці слова про бабу Онисю, у якої війна забрала трьох синів, він би їй поставив пам’ятник, “щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки”. Йому дорогі руки жінок, які крутили жорна, що нам “із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли”.
Поет стає на захист дядька, якого спіймали, бо взяв він клуночок зерна. Симоненко гнівно засуджує тих, хто довів чоловіка до такого життя:
Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє?
Гнівно осуджує носіїв зла, несправедливості, відступників, злочинців, катів осатанілих. Де вони, ті відгодовані і сірі, Недорікуваті демагоги і брехуни, Що в’язи скрутили дядьковій вірі, Пробираючись у крісла й чини? їх би за грати! їх би до суду! І поет закликає: “Генії! Безсмертні!
На коліна станьте перед смертними людьми”. Народ безсмертний, безсмертна його пісня, його дума, мова. “Народ мій є!” – вигукує поет. Дуже і дуже мало жив Василь Симоненко. Зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого століття і любов’ю до української землі.
Він – це народна совість. Не судилося йому розкритися на повну силу, але і те, що залишив нам, – нетлінне. Слава прийшла до нього посмертно і утвердилася навіки. Ідуть, біжать роки.
Тужавіє земля на могилі поета, але його творчість живе, їй відкритий шлях до наших сердець.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)