Роман Толстого “Анна Кареніна”, присвячений проблемам сучасного авторові життя, був закономірним продовженням його попередньої творчої діяльності, й у той же час ніс у собі великі художні відкриття.
Через особисту трагедію Анни Кареніної, через напружені духовні шукання Костянтина Левіна художник показує суспільну атмосферу післяреформсної епохи. Зображує життевий лад і побут різних прошарків тодішнього суспільства: від вищих сфер петербурзької аристократії і чиновництва до селян.
На перших сторінках роману головна героїня
Лев Толстой надав своїй героїні багато чарівності, жіночої принадності й одухотвореної краси. Деякі особливості зовнішнього вигляду Анни – стрункість стану, темне волосся, що красиво в’ється, граціозність і жвавість рухів – подібні до характерних деталей зовнішності дочки великого поета Пушкіна Марії Олександрівни Гартунг.
Уже при першому знайомстві з Анною Кареніною всіх вражала прихована сила життя, повнота почуттів, що пробивалася назовні то в її погляді і в усмішці, то у
Вражала не тільки краса молодої жінки, а також простота, природність, відвертість. Відчувалося, що Анні властивий якийсь невидимий, таємний, але глибокий світ вищих духовних інтересів, що це особистість незвичайна, зовсім не схожа на інших. Це була жінка розумна, освічена, яка мала глибокі знання в різних галузях життя.
Спочатку важко здогадатися, що зовні спокійна і стримана Анна відчуває себе дуже нещасною. Сама ж героїня повною мірою усвідомила це, покохавши Олексія Вронського. Кохання прийшло несподівано і принесло із собою багато випробувань.
Неправда і брехня були нестерпними для гарячої і правдивої натури героїні, а, отже, невблаганно наближався її розрив не тільки з Кареніним, але і з вищим світом. Трагізм становища Анни після того, як вона пішла до Вронського, загострився неможливістю поєднати почуття люблячої жінки й відданої матері. Розлука з сином Сергійком завдала їй великого болю.
Тим часом вищий світ помстився Кареніній за самовільно взяте щастя, за кинутий йому виклик. Знайомі відвернулися, підкреслюючи своє презирство, а колишні друзі стали байдужими до неї. Вона почувала себе так, наче її поставили біля “ганебного стовпа”.
Анна страждала, відчувала провину, але відстоювала своє право на свободу й щастя. Вимушена самотність, вузьке коло інтересів, у яке поставило її саме життя, даремні пошуки якогось заняття, що захопило б її та змусило забути про своє становище, про розлуку з дорогим їй сином, – усе це важким каменем лягло на душу Анни. Тільки кохання до Вронського, віра в його почуття надавали їй сили.
Обранець Кареніної’ був типовим представником дворянської “золотої молоді”. Здорова, красива, багата людина, чіп жив за правилами вищого світу. У полку Вронський був загальним улюбленцем, його сприймали як щасливого обранця долі. І сам він був прихильний до звичайного побуту дворянської вояччини з усіма його атрибутами – стройовою службою, вином, картами, конями й легкими зв’язками.
Зачарований духовною красою Анни, Вронський пристрасно захопився нею і в той же час зрозумів, що зв’язок із заміжньою жінкою з вищою світу додасть йому блиску в очах його товаришів.
Кохання перемогло ті дрібні почуття, виявилось щирим і серйозним. Заради того він пішов у відставку, відмовившись від блискучої кар’єри, порвав із вищим світом. Більше того, він почав помічати непристойність і жалюгідність дворянського світу, його лицемірство і ницість.
Однак утриматись на тій висоті Вронський не зміг. Занадто сильними були колишні звички і зв’язки. Він знову відчував нестримний потяг до давно знайомого товариства, до звичайних розваг. І в коханні Анни, у її прагненні утримати його він несвідомо вбачав перешкоду своїм прагненням і давав їй це відчути.
Коло замкнулося. Свій розпач, розчарування Анна перенесла на весь світ: “Скрізь неправда, скрізь брехня, скрізь панує зло!” Нещасна жінка прийшла до відчаю, у неї виникли навіть думки про те, що не варто жити далі, про власну смерть, яка, можливо, покарала б Вронського, завдавши йому великого болю. І страшна розв’язка трагедії неминуче настала…
Епіграф роману “Мне отмщение и аз воздам” має символічний зміст, він не тільки говорить про провину Анни і покарання за неї, скільки є своєрідним попередженням лицемірам з вищого світу, які вважали, що мали право судити і караїм жінку, яка є такою щирою у своїх почуттях. “Не вам судити її!” – наче говорить цією системою образів сам автор роману.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)