Епоха реалізму – це доба XIX століття. Найбільш видатними письменниками реалістичної школи є її зачинателі – Стендаль, Бальзак, Толстой, Достоєвський. Думаю, не можна. різко розмежовувати літературні епохи – вони не мали таких чітких меж, як, наприклад, перехід учня з шостого класу в сьомий, а з сьомого у восьмий і таке інше. Існували люди з різними смаками, з різними прагненнями, різними звичками й правилами життя, так само були й письменники, які мали різні інтереси.
Хтось мав романтичні настрої, хтось натуралістичні смаки, але, загалом,
Фредерік Стендаль говорив про те, що роман – це дзеркало, з яким людина йде великою дорогою, “то воно віддзеркалює синь небосхилу, то брудні калюжі”. Це означає, що в романі має бути представлене все, що є навколо, тобто реальне, життєве й типове, характерне для багатьох. (Йдеться саме про роман, бо роман на той час був найбільш популярним жанром літератури). Наприклад, Стендаль змалював людину в епоху Реставрації: відходили в минуле одні ідеали (захоплення Наполеоном) та утверджувалися інші (влада золота й титулів).
Вони хапають посади та гроші, не гребують нічим –у хід ідуть і анонімки, і підкуп… Це типові стосунки між людьми, де б вони не жили, до якого б класу не належали – до селянства чи буржуазії, до духовенства чи аристократії.
Оноре де Вальзак заявив про те, що він є тільки “секретарем” французького суспільства, тобто, нічого навіть вигадувати не потрібно – суспільство дає такі багаті сюжети, що тільки встигай записувати! Скільки Гобсеків і Горіо було по всьому світові – не тільки у Франції. І знову ж таки головний рушій усіх подій – гроші, посади. Це реалії життя. (Як точно скаже в XX столітті Воланд у Вулгакова про те, що люди не змінилися за триста років – так само люблять гроші…)
Із Франції перемістимося в Росію. І тут мода на роман. Російський роман популярний і за кордоном – у тій же Франції. Тут обожнюють російського дворянина Івана Тургенєва, у захваті від графа Льва Толстого, дивуються глибокому проникненню в душу героїв Федора Достоєвського.
А далі – Лесков, Андрєєв, Чехов… Росія просто обганяє Францію. Це інтелектуальне літературне змагання XIX століття! І що ми бачимо? Чи далеко втекла цивілізована Франція від відсталої солом’яної Росії? Ні.
Проблеми ті ж самі! Графиня де Ресто у Вальзака забуває про свої материнські обов’язки заради коханця Максима де Трая, заради задоволень і розкошів. Анна Кареніна теж забуває про своє материнське призначення – вона залишає чоловіка й сина заради Вронського. Кожна по-своєму покарана.
Гобсек дає позику під відсоток у Парижі – те ж сама у Петербурзі робить лихварка Альона Іванівна. Типове життя – Яипові герої – типові сюжети. Згубна влада грошей і задоволень спотворює людину.
Мені здається, російські письменники більше заглибилися не тільки в душу своїх героїв, але й показали вихід із ситуації, яка склалася. Наприклад, Раскольніков. Його образ Достоєвський створив так само, як і Стендаль, – відштовхнувшись від кримінальної замітки в газеті.
Але герой Стендаля вчинок за вчинком приходить до втрати смислу власного життя, а Достоєвський показує ситуацію” протилежну: навіть, коли жити неможливо, треба жити й вірити в краще, вірити в людину. Думаю, що типовою є і ситуація Стендаля, і ситуація Достоєвського. Багато людей не знаходили сенсу свого існування, не знаходили дорогу в житті або були незадоволені тим, що мали, і добровільно вибирали смерть, але було багато й таких, які до кінця днів своїх намагалися себе змінювати, вдосконалювати, прагнули докопатися до істини.
Істину шукають також герої Льва Толстого – Андрій і П’єр. Багато разів помиляються, мають хибні цілі,-але продовжують пошуки ідеалів життя. У Толстого в романі ” Війна і мир” закладена проста, але геніальна думка: потрібно жити чесно, бути добрим і щедрим на любов.
Людей гордих не люблять ніде й ніколи – гине Андрій Волконський, який не зміг переступити через свою гординю, ледь не загинув Родіон Раскольніков у Достоєвського, бо захотів своє “я” поставити вище за чиєсь життя. Типові аристократичні родини змалював Толстой у своєму романі-епопеї: життєві випадки, салонні розмови – це те, чим жили люди того часу. Але найголовніше – не окремі розмови та окремі випадки, все ж таки головним є уміння письменників-реалістів показати основні проблеми свого часу, типові явища, загальні тенденції розвитку суспільства та знайти больові точки, які були загальними для усього суспільства в цілому.
Різні країни, різні люди, різний статок, але проблеми у всьому світі виявилися однаковими. Реальність вона і є реальністю, І якби так сталося, що Бальзак чи Стендаль, Достоєвський чи Куліш раптом чарівним способом ожили, то про що б вони писали? Здається, про те ж саме. У нашому житті й зараз повно тих проблем, про які писали письменники-реалісти.
Змінився хіба що стиль, ракурс, у якому описують сучасність наші письменники.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)