Толстой представляє аграрно-консервативное початок. Подібно початкового франкмасонству, який прагнув ідеологічним шляхом поновити і зміцнити у суспільстві касто-цеховую мораль взаємності, природно разрушавшуюся під ударами економічного розвитку, Толстой силою религиозно-нравственной ідеї хоче відродити чистий натуральний господарський побут. У цьому шляху він працює консервативним анархістом, бо йому насамперед потрібно, щоб держава з бичами своєї солдатчини зі скорпіонами свого фіска залишило в спокої рятівну каратаевскую громаду.
Що
Якщо людство взагалі потрапило на хибну дорогу, то майже байдуже – піде воно за нею трохи далі чи трохи ближче. Врятувати може лише поворот тому.
Толстой будь-коли може знайти достатньо презирливих слів за адресою науки,
Толстой не визнає історії. У цьому вся основа всього його мислення. У цьому спочиває метафізична свобода його заперечення, як і практичне безсилля його проповіді.
Та людське життя, що він сприймає, – колишня життя уральських казаков-хлебопашцев в незайнятих степах Самарської губернії – відбувалася поза будь-якої історії: вона незмінно відтворювалася, як показує життя вулика чи мурашника. І це, що називають історією, є продукт абсурду, помилок, жорстокостей, исказивших справжню душу людства.
Безбоязно послідовний, він разом із історією викидає за вікно спадковість. Газети й часописи ненависна їй як документи поточної історії. Він хоче все хвилі Світового океану відбити своєї грудьми. Історична сліпота Толстого робить її по-дитячому безпорадним у світі соціальних питань.
Його філософія – як китайська живопис.
Ідеї найрізноманітніших епох розподілені над перспективі, а площині. Проти війни він оперує аргументами чистої логіки, і, щоб підкріпити їх силу, він наводить думки Эпиктета і Молинари, Лао-Цзе і Фрідріха-ІІ була, пророка Ісайї і фейлетоніста Гардуэна, оракула паризьких крамарів.
Письменники, філософи та пророки представляють йому не свої епохи, а вічні категорії моралі. Конфуцій в нього йде поруч із Гарнаком, і Шопенгауер бачить себе у суспільстві як Ісуса, а й Мойсея. У трагічному єдиноборстві з діалектикою історії, якій він протиставляє своє так-так, ні-ні, Толстой щокроку занурюється у безвихідне протиріччя. І він ставить потім із нього висновок, цілком гідний його геніального затятості: “безглуздість між становищем людини її моральної діяльністю, – говорить він про, – є найвірніший ознака істини”.
Але це ідеалістичний зарозумілість у собі несе свою страту: важко назвати іншого письменника, що його жорстоко було б використаний історією всупереч своїй волі, як Толстой. Моралист-мистик, ворог політики і революції, вона була впродовж протягом ряду років живить своєї критикою невиразне революційне свідомість численних груп народного сектантства. Отрицатель всієї капіталістичної культури, він зустрічає доброзичливий прийом в європейської і американською буржуазії, що у його проповіді знаходить і вираз своєму безпредметному гуманізму і психологічну прикриття проти філософії революційного перевороту.
Консервативний анархіст, смертельний ворог лібералізму, Толстой зі своєю вісімдесятилітньої річниці виявляється прапором і знаряддям гучної і тенденційно політичної маніфестації російського лібералізму. Історія здобула з нього перемогу, але він не зламала його.
І тепер, на своїх днів, він зберіг в усій цілості своєї дорогоцінний талант морального обурення. У розпал подлейшей і преступнейшей контрреволюції, що хоче назавжди закрити сонце нашої Соціалістичної батьківщини, задушливій атмосфері приниженій боягузтві офіційного суспільної думки, цей останній апостол християнського всепрощення, у якому не помер старозавітний пророк гніву, облишив свій “Мені важко мовчати” як прокляття межи очі тим, які вішають, як і вирок тим, які мовчать.
І воно відмовив в співчутливому увагу до нашим революційним цілям, – знаємо, що історія відмовила він повинен у сенсі її революційних шляхів. Не засудимо його. І ми завжди зуміємо цінувати у ньому як великий геній, який помре, поки жваво буде людське мистецтво, а й непохитне моральної мужності, яке дозволило йому мирно залишатися у лавах їх лицемірною церкви, їх нашого суспільства та їх держави й прирекло його за самотність серед численних шанувальників.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)