Епітет “стокрила” – це, на жаль, не моя вигадка. Цей епітет взято з творів Лесі Українки. Первинно він стосувався весни, але мені здається, що поезію авторки загалом можна назвати стокрилою. У давні часи символом поетичної творчості був Міфічний Пегас – крилатий кінь, що символізував натхнення й творче піднесеній. Імовірно, пегас, що приносив натхнення письменниці, теж був стокрилим – настільки досконалими видаються читачам її твори.
Поезія Лесі Українки настільки різноманітна, що навіть не знаєш, як почати говорити про неї.
Бо хіба скажеш краще, ніж сама авторка?
Мабуть, правда, що талановита людина талановита в усьому – настільки легко даються письменниці різні жанри літературної творчості, різні види лірики. Про що це я? Імовірно, створюючи текст, авторка не замислювалась, який це твір чи різновид лірики. Тож талант таки ховається не в здібностях писати, сонети або суто драми.
А в умінні особливо відчувати світ в його повноту, гостро й точно сприймати все, що відбувається навколо: хай то буде природа, та чи інша
Мені дуже подобається поезія “Давня весна”. Лірична героїня, попри хворобу (“а я лежала хвора й самотпа…”) здатна радіти весні, природі, красі й гармонії навколишнього світу. Бо сама вона є частиною цього світу, а світ частиною самої її.
Мені здається, саме цей стан, на жаль, не для всіх доступний, називаєте гармонією людини і світу, людини і природи. А ще – це вміння жити теперішнім й усвідомлення безцінного унікального дару життя у кожній миті існування:
Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала; Весни такої не було й не буде, Як та була, що за вікном цвіла.
Справжня поезія, як і будь-яке мистецтво, впливає. Ці рядки – впливають на стан душі. Вони вражають тим, що більшості людей таке сприйняття недоступне.
Але ж воно недоступне тільки через те, що люди самі відмовились від нього, розі вчилися жити так, сприймати так, радіти весні тільки тому, що вона весна. “Весни тая не було й не буде…” – і це твердження стосується кожної весни, кожного дня, кожної миті, бо всі вони неповторні. Такі прості і банальні істини, але ж досі є потреба їх висловлювати, доводити, у них переконувати і, найприкінці переконуватися у них самому…
“Хотіла б я піснею стати…”, “Ви щасливі, пречистії зорі” – так називаються одні з найвідоміших поезій Лесі Українки. Значна частина її творів, ці два вірші серед них, здаються мені об’єднаними певним неочевидним мотивом. Цей мотив бажання бути більше, ніж просто людиною.
Бажання вийти за межі “людського занадто людського”. І саме це бажання, мабуть, підносить митця над світом. Так митець, нехай не у прямому розумінні, стає і піснею, і зорями, і словом.
Ви щасливі, пречистії зорі, ваші промені – ваша розмова; якби я ваші промені мала, я б ніколи не мовила слова.
Мабуть, варто подякувати випадку за те, що Леся Українка таки мовила це слово в українській та світовій літературі, слово, на щастя, не одне. І це буде справжнє слово – митця, філософа, жінки.
Слово, гідне порівняння із променями сонця несе Світло. Світло мудрості, краси і поезії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)