Люди похилого віку Афанасій Іванович Товстогуб і дружина його Пульхерія Іванівна живуть відокремлено в одній з віддалених сіл, які називаються в Малоросії старосвітськими. Життя їх так тиха, що гостю, заехавшему ненароком в низенький панський будиночок, що потопає в зелені саду, пристрасті і тривожні заворушення зовнішнього світу здаються не існуючими зовсім. Маленькі кімнати будиночка заставлені всілякими дрібницями, двері співають на різні лади, комори заповнені припасами, приготуванням яких безупинно зайняті дворові під управлінням
Незважаючи на те що господарство обкрадає прикажчиком і лакеями, благословенна земля виробляє всього в такій кількості, що Опанас Іванович і Пульхерія Іванівна зовсім не помічають розкрадань.
Люди похилого віку ніколи не мали дітей, і вся прихильність їх зосередилася на них же самих. Не можна дивитися без участі на їхню взаємну любов, коли з надзвичайною турботою в голосі звертаються вони один до одного на “ви”, попереджаючи кожне бажання і навіть ще не сказане ласкаве слово. Вони люблять пригощати – і якщо б не особливі властивості малоросійського повітря, що допомагає травленню,
Сумна подія змінює назавжди життя цього мирного куточка. Улюблена кішечка Пульхерії Іванівни, зазвичай лежала біля її ніг, пропадає у великому лісі за садом, куди її зманюють дикі коти. Через три дні, збившись з ніг у пошуках кішечки, Пульхерія Іванівна зустрічає в городі свою улюбленицю, що вийшла з жалюгідним нявканням з бур’яну.
Пульхерія Іванівна годує здичавіли і худу втікачку, хоче її погладити, але невдячна створення кидається у вікно і зникає назавжди.
З цього дня бабуся стає замислена, нудна і оголошує раптом Опанасу Івановичу, що це смерть за неї приходила і їм вже скоро судилося зустрітися на тому світі. Єдине, про що жалкує старенька, – що не буде кому дивитися за її чоловіком. Вона просить ключницю Явдоху доглядати за Афанасієм Івановичем, погрожуючи всьому її роду Божою карою, якщо та не виконає наказу пані. Пульхерія Іванівна вмирає. На похороні Афанасій Іванович виглядає дивно, ніби не розуміє всієї дикості сталося. Коли ж повертається до свого дому і бачить, як стало порожньо в його кімнаті, він ридає сильно і невтішно, і сльози, як ріка, ллються з його тьмяних очей.
П’ять років минає з того часу. Будинок занепадає без своєї господині, Афанасій Іванович слабшає і вдвічі зігнутий проти колишнього. Але туга його не слабшає з часом.
У всіх предметах, що оточують його, він бачить покійницю, силкується вимовити її ім’я, але на половині слова судоми викривляють його обличчя, і плач дитини виривається з вже холонуть серця. Дивно, але обставини смерті Афанасія Івановича мають схожість з кончиною його улюбленої дружини. Коли він повільно йде по доріжці саду, раптом чує, як хтось позаду вимовляє виразним голосом: “Афанасій Іванович!” На хвилину його обличчя пожвавлюється, і він каже: “Це Пульхерія Іванівна кличе мене!” Цьому своєму переконання він підкоряється з волею слухняної дитини. “Покладіть мене біля Пульхерії Іванівни” – ось все, що вимовляє він перед своєю кончиною. Бажання його виконали.
Барський будиночок спорожнів, добро розтягнули мужиками і остаточно пущено за вітром приїхали далеким родичем-спадкоємцем.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)