Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т. п.). З’явився С, очевидно, на початку XIII ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Започаткований дж. да Лентіні, С. пов’язаний із творчістю данте Аліг’єрі та Ф.
Зневажений класицизмом, С. відродився в добу романтизму, став улюбленою формою “парнасців” (Ж.-М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Перший С. в українській поезії з’явився 1830 (переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким), його освоювали А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найповніше С. розкрив свої внутрішні можливості у творчості І. Франка (“Тюремні сонети”, “Вольні сонети”), ввійшовши у версифікаційну
Антонич, Є. Маланюк, М. Орест, А. Малишко, д. Павличко та багато ін.). С. сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин (два чотиривірші та два тривірші) має бути синтаксично викінченою, рими – точними і дзвінкими, рекомендується регулярне парокситонно-окситонне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих ліричним сюжетом).
Особливий внесок в осмислення теорії С. зробив Й. Бехер, вважаючи його “найдіалектичнішим художнім видом”, наголошуючи на його інтенсивній драматургійності, коли перший вірш містить у собі тезу, другий – антитезу, а тривірші – синтез, так званий “сонетний замок”, що завершується переважно чотирнадцятим рядком (здебільшого ця “тріада” варіюється). Свого часу унікальну специфіку С. спостеріг І. Франко:
Голубчики, українські поети, а Невже вас досі нікому навчити, б Що не досить сяких-таких зліпити б Рядків штирнадцять, і вже й є сонети? а П’ятистоповий ямб, мов з міді литий, б Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети, а Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, – а Лиш те ім’ям сонета слід хрестити. б Тій формі й зміст най буде відповідний; в Конфлікт чуття, природи блиск погідний в В двох перших строфах ярко розвертавсь. г Страсть, буря, гнів, мов хмара піднімаєсь, г Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, д Та при кінці сплива в гармонію любови. д
Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми С, приміром, “хвостаті сонети” (“сонет з кодою”), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; “безголові” – з одним чотиривіршем і двома тривіршами; “кульгаві”, в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та один тривірш тощо; власне сонетоїди. Особливу, вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з п’ятнадцяти С, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти С, називають вінком сонетів.
Простежується він у доробку М. Жука, В. Бобинського, О. Ведміцького, М. Вінграновського, Б. Нечерди, Б. демківа та ін. Сучасні поети, вдаючись до експериментів, намагаються розширити можливості сонета:
Старенька рима у паркані вірша Прибита, мов штахетина гнила, Займає місце.
Як байдужим оком Сковзнеш по ній, то скажеш: “Все гаразд!” Та тільки потривож її рукою, Переконатися попробуй сам,
Чи міцно думки цвях сидить у слові – І вже гуде в поезії діра! Але ще гірше, як іржаву мисль Вганяють молотком у дошку рими,
Що зм’якла від гниття й приймає ржу! Навіщо майструвати загорожі. Коли вони дірками верещать,
Під’юджують невинних до злодійства?
(д. Павличко).
С. найбільш поширені в медитативній ліриці, наявні і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли “Крим” та “Київ” М. Зерова).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)