Cонети Д. Павличка про рідну мову

Поезія Дмитра Павличка особливо чутлива до найгостріших проблем сучасності, правди життя. її яскраві риси – пристрасність, емоційна наснаженість думки, глибинні роздуми про любов і ненависть, добро і зло, вічність і сьогодення.

Сонет, як відомо, це строфа, і цілий твір, який має своєрідну побудову. Це економна і дисциплінуюча форма, вірш небагатослівний, адже поетові необхідно “вкласти” свої думки у чотирнадцять рядків, тобто уважно попрацювати над змістом, розвитком теми, розташуванням і добором рим. Найвідомішими поетами –

сонетярами в українській літературі ХХ століття є М. Рильський, М. Зеров, А Малишко, Д. Павличко. Цей жанр особливо відповідає характерові обдарування митця, розкриває нові грані його таланту, поглиблює провідні теми творчості.

Використовуючи канонічну форму сонета, Д. Павличко трансформує її згідно з власними творчими установками, але залишає незмінним її ядро – внутрішній драматизм, ясність і чіткість вислову.

Сонетний доробок поета складають “Львівські сонети”, “Білі сонети”, “Київські сонети”, “Сонети подільської осені”. Їх об”єднує філософічність – художнє осягнення проблем

буття, людини, творчості, багатство і мінливість емоцій. Одна з улюблених тем Д. Павличка – тема активності поетичного слова, ставлення до рідної мови – знаходить своє втілення в сонетах.

Серед них чільне місце посідає вірш “О рідне слово, хто без тебе я?” Цей перший рядок – запитання поет не залишає без відповіді. Його ліричний герой небезпідставно стверджує, що людина, яка забула мову своїх батьків, перетворюється на “кретина-стилягу”, “мертвяка”, “прах, купу жалюгідного рам”я”, тобто вона втрачає найдорожче – духовну сутність.

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні –

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

З цим твором перегукується сонет “Якби я втратив очі, Україно…” І знову як і в попередній поезії, перший рядок визначає її емоційний лад і змістове ядро. Автор переконаний, що можна жити, не бачачи краси рідного краю, його плес, ясенів, Дніпра. Це трагічно, але солов”їна мова народа компенсувала б цю фізичну ваду сяйвом слова, його звучанням. А от глухота – найважчий удар, бо, пафосно стверджує поет,

… материнської не чути мови –

Ото була б загибель – смерть моя.

У циклі “Білі сонети”, новаторському за своєю формою, бо сонети написані без рими, Д. Павличко поглиблює тему рідного слова, зокрема у творах “Голос” і “Творчість”. У них поет розмірковує про відповідальність митця за свої творіння, про їх значущість, цінність, для нащадків. Автор порівнює процес народження твору із смертю на палі, тому так органічно вплітається у сонет згадка про Байду.

Тільки той може називатися поетом, хто дає слову “співаючу, сміливу душу”. Ця думка – поетичне кредо самого автора, який найбільше боїться бути творцем “облудного вірша”, що вмирає разом з голосом поета.

Сонети Д. Павличка про рідну мову, як й інші твори цього жанру, відзначаються напруженим рухом думки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Cонети Д. Павличка про рідну мову