“Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумелов у новій шинелі й з вузликом у руці. За ним крокує рудий городовий з решетом, доверху наповненим конфіскованим агрусом. Навкруги тиша…
На площі ні душі… Відкриті двері крамниць і шинків дивляться на світло божий унило, як голодні пащі; біля них немає навіть злиденних”.
Чутний шум. Очумелов бачить: людина в ситцевій крохмальній сорочці женеться за собакою. Поступово біля дров’яного складу збирається юрба людей.
Людина пред’являє Очумелову укушенний палець.
“У
Тепер він хоче, щоб хто-небудь за це заплатив. Очумелов обіцяє розібратися й з’ясовує, що цей собака належить генералові Жигалову.
В Очумелова негайно пропадає всяке бажання розбиратися Але отут хтось заявляє, що все-таки цей собака не може бути генеральської. “Ти, Хрюкин, постраждав і справи цього так не залишай… Потрібно провчити!”
“Собака – ніжна тварина… А ти, дурень, опусти руку! Нема чого свій дурний палець виставляти!
Сам винуватий!..
– відповідає на це Очумелов” . Зрештою кухар генерала проясняє ситуацію: собака належить генеральському братові. “Скучили по братику… А я адже й не знав!
Так це ихняя собачка? Дуже радий… Візьми її…
Собачка нічого собі…
Шустра така… Цап цього за палець! Ха-ха-Ха…
Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр…
Гнівається, шельма… цуцик етакий…” – говорить задоволений Очумелов. “Прохор кличе собаку і йде з нею від дров’яного складу… Те^па регоче над Хрюкиним.
– Я ще доберуся до тебе! – загрожує йому Очумелов і, заорюючи в шинель, продовжує свій шлях по базарній площі”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)