Антон Павлович Чехов Хамелеон Перекладач: А. Хуторян Джерело: З книги: Чехов А. П. Вибрані твори:- К.: Дніпро, 1981. Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці.
Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають на світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків. – То ти кусатись, клятий? – чує раптом Очумєлов.- Хлопці, не пускайте, його!
Нині не дозволено
Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи.
Чути вдруге собаче вищання і крик: “Не пускай!” З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп. – Начебто безпорядок, ваше благородіє!..- каже городовик. Очумєлов робить півповорот ліворуч і
Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: “Ось я тобі дам, шельмо!” – та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу – біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині.
В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху. – З якої це нагоди тут? – питає Очумєлов, врізаючись у натовп.- Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
– Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю…- починає Хрюкін, кашляючи в кулак,- про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна.
Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі… – Гм! Гаразд…- каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами.- Гаразд…
Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам!
Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену холоду!.. Єлдирін,- звертається наглядач до городовика,- дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений…
Чий це собака, питаю? – Це, здається, генерала Жигалова! – каже хтось із натовпу. – Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто…
Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? – звертається Очумєлов до Хрюкіна.- Хіба він дістане до пальця?
Він маленький, а ти ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… відомий народ! Знаю вас, чортів.
– Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє! – Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? Їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед богом…
А якщо я брешу, то нехай мировий розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… щоб ви знали…
– Не базікай! – Ні, це не генеральський…- глибокодумно зауважує городовик.- У генерала таких нема. У нього все більше лягаві. – Ти це напевно знаєш? – Напевно, ваше благородіє…
– Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це – чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво, та й годі. І отакого собаку тримати?
Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить – не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…
– А може, і генеральський…- думає вголос городовик.- На морді не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив. – Звісно, генеральський! – каже голос з натовпу. – Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто…
Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю…
Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака – ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..
– Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди!
Поглянь на собаку… Ваш? – Вигадав! Таких у нас зроду не було!
– І питати тут довго нема чого,- каже Очумєлов.- Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити – от і все. – Це не наш,- каже далі Прохор,- Це генералового брата, що оце приїхав.
Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий… – Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? – питає Очумєлов, і все обличчя його ясніє від розчулення.- Ох, ти, господи! А я й не знав!
Погостювати приїхали? – В гості… – Ох, ти, господи…
Скучили за братиком… А я ж і не знав! То це їхній собачка?
Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі…
Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш?
Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий. Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу.
Натовп регоче з Хрюкіна. – Я ще доберуся до тебе! – погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею. 1884 Коментарі В. Пересипкіної Земляк Чехова, П. Сурожський, називає “Хамелеон” серед тих оповідань, у яких “кумедні фігури, смішні діалоги, порівняння, слівця – все це південне, місцеве, близьке Таганрогу.
Трапляються цілі картини, ніби вихоплені з місцевого життя” (“Приазовський край”, 1914, № 171, 2 липня).