Ми з товаришем стояли й розмовляли біля нашого будинку. Ти ж проходжувався біля нас, серед квітів і трави, які були тобі по плечі, і з особи твого не сходила невизначена напівпосмішка, що я марне намагався розгадати. Набігавшись по кущах, підходив до нам іноді спанієль Чиф. Але ти чомусь боявся Чифа, обіймав мене за коліно, закидав назад голову, заглядав мені в особу синіми, що відбивають небо очами й вимовляла радісно, ніжно, начебто повернувшись здалеку: “Тато!” І я випробовував якусь навіть хворобливу насолоду від дотику твоїх маленьких
Випадкові твої обійми торкали, напевно, і мого товариша, тому що він замовкав раптом, настовбурчував пухнаті твої волосся й довго задумливо споглядав тебе…
Друг застрелився пізньою осінню, коли випав перший сніг… Як, коли ввійшла в нього ця страшна невідступна думка? Давно, напевно…
Адже говорив же він мені не раз, які приступи туги випробовує ранньої навесні або пізньою осінню. І були в нього страшні ночі, коли ввижалося, що хтось лізе в будинок до нього, ходить хтось поруч. “Заради Бога, дай мені патронів”, – просив він мене. І я відрахував йому шість патронів: “Цього вистачить, щоб
И яким працівником він був – завжди бадьорим, діяльним. А мені говорив: “Що ти розпускаєшся! Бери приклад з мене. Я до глибокої осені купаюся в Яснушке!
Що ти все лежиш або сидиш!
Устань, займися гімнастикою”. Останній раз я бачив його в середині жовтня. Ми говорили про буддизм чомусь, про те, що настав час братися за більші романи, що тільки в щоденній роботі і є єдина радість. А коли прощалися, він раптом заплакав: “Коли я був такий, як Алеша, небо мені здавалося таким більшим, таким синім
Чому воно зблякло?.. І чим більше я тут живу, тим сильніше тягне мене сюди, в Абрамцево. Адже це грішно – так віддаватися одному місцю?” А три тижні через у Гагрі – начебто грім з неба гримнув! І пропало для мене море, пропали нічні юры… Коли ж все це трапилося?
Увечері? Уночі? Я знаю, що на дачу він добрався пізнім вечором.
Що він робив?
Насамперед переодягся й по звичці повісив у шафу свій міський костюм. Потім приніс дров для грубки. Еляблоки.
Потім він раптом роздумав палити піч і ліг. От отут-те, швидше за все, і прийшло це! Про що згадував він на прощання?
Чи плакав? Потім він вимився й надяг чисте исподнее… Рушниця висіла на стіні. Він зняв його, відчувши холодну вагу, стылость сталевих стовбурів
В один зі стовбурів легко ввійшов патрон. Мій патрон. Сіл на стілець, зняв з ноги черевик, вклав у рот стовбури… Ні, не слабість – велика життєва сила й твердість потрібна для того, щоб обірвати своє життя так, як він обірвав!
Але чому, чому?
– шукаю я й не знаходжу відповіді. Невже на кожному з нас коштує невідома нам печатка, визначаючи весь хід нашого подальшого життя?.. Душу моя бродить у сутінках…
А тоді всі ми ще були живі, і був один з тих літніх днів, про які ми згадуємо через роки і які здаються нам нескінченними. Попрощавшись із мною й ще раз скуйовдивши твої волосся, друг мій пішов до себе додому. А ми з тобою взяли велике яблуко й відправилися в похід.
ПРО, який довгий шлях нам стояв – майже кілометр! – і скільки разнообразнейшей життя очікувало нас на цьому шляху: котила мимо свої води маленька річка Яснушка; на гілках стрибала білка; Чиф гавкав, знайшовши їжака, і ми розглядали їжака, і ти хотів торкнути його рукою, але їжачок пхекнув, і ти, заточившись, сіл на мохи; потім ми вийшли до ротонди, і ти сказав: “Яка ба-ашня!
“; у річки ти ліг грудьми на Корінь і прийнявся дивитися у воду: “Павают ыбки”, – повідомив ти мені через мінуту; на плече до тебе сіл комар: “Комаик кусил…” – сказав ти, морщачись. Я згадав про яблуко, дістав його з кишені, до блиску витер об траву й дав тобі. Ти взяв обома руками й відразу відкусив, і слід від укусу був подібний білячому…
Ні, благословенний, прекрасний був наш мир. Наступав час твого денного сну, і ми пішли домийся
Поки я роздягав тебе й натягав пижамку, ти встиг згадати про усім, що бачив у цей день. Наприкінці розмови ти два рази відверто позіхнув. По-моєму, ти встиг заснути перш, ніж я вийшов з кімнати.
Я ж сіл у вікна й задумався: чи згадаєш ти коли цей нескінченний день і наша подорож?
Невже все, що пережили ми з тобою, кудись безповоротно кане? І почув, як ти заплакав. Я пішов до тебе, думаючи, що ти прокинувся й тобі щось потрібно. Але ти спав, підібравши коліна. Сльози твої текли так рясно, що подушка швидко намокала
Ти схлипував з гіркої, з розпачливою безнадійністю. Начебто оплакував щось, назавжди збігле. Що ж ти встиг довідатися в житті, щоб так гірко плакати в сні?
Або в нас уже в дитинстві вболіває душу, страшачись майбутніх страждань? “Синок, прокинься, милий”, – смикав я тебе за руку. Ти прокинувся, швидко сів і простягнув до мене руки
Поступово ти став заспокоюватися. Умивши тебе й посадивши за стіл, я раптом зрозумів, що з тобою щось відбулося, – ти дивився на мене серйозно, пильно й мовчав! І я відчув, як ідеш ти від мене
Душу твоя, злита дотепер з моєї, тепер далеко й з кожним роком буде усе далі. Вона дивилася на мене з жалем, вона прощалася із мною навіки. А було тобі в те літо півтора року
(1 votes, average: 5.00 out of 5)